Антон Дробович про пам’ять Бабиного Яру у радянський час

Як ставилася радянська влада до факту розстрілів євреїв у Бабиному Яру? Радянський Союз намагався приховати жертви Бабиного Яру і всю історичну конкретику про цю подію, тому що боявся, що єврейська спільнота консолідується навколо пам’яті про трагедію. Це не входило в плани Радянського Союзу, бо вони хотіли розчинити всі народи у так званому «совєцком человєке». Це класова дефініція, пролетар, який має здійснювати революцію і будувати соціалізм, а не мати відсилки, якусь любов і симпатію до будь-якої нації.

armyfm

Крім того, пам’ять про Бабин Яр робила актуальними дуже багато питань про історичну відповідальність Радянського Союзу. Зокрема щодо того, що з 1939 по 1941 Радянський Союз був союзником нацистської Німеччини і майже не попередив своїх громадян про загрози нацистської окупації. І коли нацисти прийшли в Київ, як і в інші міста у 1941 році, то люди не були готові до того, що нацисти будуть робити з місцевим населенням. Бо Радянський Союз замовчував те, що нацисти робили Голокост з 1939-го по 1941-й.

Дух і літера

Дух і літера

Дух і літера

Тому ця пам’ять була незручна, і Радянський Союз тому намагався не допускати людей до масових меморіальних заходів у Бабиному Яру. Говорили, що в Києві під час окупації загинули «мирные советские граждане». Без всяких ідентифікацій. Без всякої памяті. І навіть пам’ятника до 1976 року не було. Мітинги, які проводили українці і євреї у 1960-х роках для того, щоб пам’ятати, – заборонялися, переслідувалися. І тільки на Нюрнберзькому процесі Радянський Союз заговорив про злочини нацистів проти євреїв. Але щойно він закінчився – все, для внутрішнього споживання ця тема була закрита.

Як ви бачите меморіал зараз, яким він має бути на вашу думку?

Держава для того, щоб належним чином меморіалізувати Бабин Яр, сама по собі має бути більш суб’єктна. Тобто не просто погоджуватися на всілякі івенти і красиві інсталяції, які пропонуються, а розуміти комплексно, як має бути меморіалізований Бабин Яр і як розказати цю історію, які речі досі не розказані.

Антон Дробович, голова Українського інституту національної пам’яті

Це дуже проблемна, складна пам’ять, вона пов’язана із радянським замовчуванням, і Україна має подолати цю змову замовчання. Це в принципі зроблено, бо зараз в Україні можна вільно говорити, але є десятиліття мовчання і відчуження пам’яті про київських євреїв зокрема. Наслідки цього до сих пір відчуваються в суспільстві, і це треба долати.

Держава повинна ставити такі запити, підтримувати науковців, підтримувати громадський сектор, дослухатися до суспільного діалогу і навіть бути для нього захочувальним фактором. Промоутером суспільного діалогу. А не просто займати якусь пасивну вижидальну позицію і тільки на офіційні заходи робити якісь кроки.

Держава уже зробила багато за 30 років, але цього все одно не достатньо. І зараз точно потрібно мати суб’єктність для того, щоб вести переговори з різними сторонами. Чути своїх громадян. Ставити питання про цю складну пам’ять.

Джерело — «Суспільне-Медіа».