Галина Хараз: Ваад України та виклики Бабиного Яру
Текст виступу українською (переклад автора).
Галина Хараз
Ваад України та виклики Бабиного Яру
Проблема Бабиного Яру — це, напевно, одна з найважчих, найскладніших і найнеприємніших проблем і викликів, які стояли і продовжують стояти перед Ваадом за всі 30 років його роботи.
Коли я говорю про виклики, я маю на увазі, що в усьому, що ми робимо, як громадська організація, важливо усвідомлювати не тільки, ЩО САМЕ ми робимо, але ЯК ми це робимо та НАВІЩО ми це робимо. Ситуація з Бабиним Яром є таким прикладом.
Все, що пов’язано з Бабиним Яром, саме по собі є дуже важким моральним пресом, що тисне на будь-яку організацію або будь-якого громадського діяча і активіста, який займається цією темою. Цим пресом є очікування, що живуть в єврейському середовищі, про увічнення пам’яті євреїв, загиблих в Бабиному Ярі. Я хочу підкреслити, що мова йде, перш за все, про київське єврейське середовище, тому що «офіційним» символом Голокосту євреїв України Бабин Яр став сприйматися порівняно недавно, дуже багато років по тому після трагедії. Але для київських євреїв він був символом завжди, починаючи з 1943 року, з тих пір, як про це стало відомо людям, які повернулися з фронту, з евакуації, і прийшли до місця вбивства їх родичів, — місця, яке не було відзначено навіть могилами. І це відчуття «не-увічнення», відмови навіть від офіційної пам’яті було страшно болісним для єврейської громади.
Коли ми говоримо про пам’ять, ми, на жаль, стикаємося з феноменом, який виявляється у всіх соціальних і громадських груп, у яких з Бабиним Яром пов’язані жертви, що належать до цієї групи або важливі для цієї групи. На жаль, у всіх групах, і в єврейській в тому числі, є «ігнорування чужої пам’яті». Відчуття того, що наша пам’ять важлива, наші жертви болючі, а всі інші не в змозі зрозуміти наших страждань, оцінити наші жертви, і тому не можуть претендувати на те, щоб на рівних з нами брати участь в меморіалізації цього місця.
Якщо говорити про історію меморіалізації, ми повинні відзначити — і це правда — що саме єврейська пам’ять існувала в громаді всі ці 80 років після трагедії, хоча реально вона виражалася тільки вчинками героїв-одинаків. Тих, які не боялися прийти до цього місця, не боялися брати участь в мітингах, покладати квіти, не боялися бути затриманими і посадженими в кращому випадку на 15 діб за хуліганство (а для багатьох це приводило до набагато серйозніших неприємностей). Цих людей було небагато: це були єврейські активісти, і поруч з ними, разом з ним були українські активісти. Ми повинні це пам’ятати, ми повинні це цінувати і бути за це вдячними.
Але відчуття відмови в офіційному увічненні жило в єврейській громаді і тиснуло на неї всі ці роки. Цей прес нереалізованих очікувань висловився в тому, що люди були готові прийняти будь-яку форму меморіалізації. Вони говорили: «краще хоч якийсь пам’ятник, ніж ніякого». Хоча треба віддати належне, що, коли «хоч якийсь пам’ятник» з’явився (я маю на увазі «радянський» пам’ятник), він не був сприйнятий єврейською громадою саме тому, що він був демонстративно «знеособлюючим», в ньому демонстративно була не виявлена єврейська складова жертв. Це було не прийнято і не визнано, і цей пам’ятник не реалізував ті очікування, які були у громади.
Підкреслюю, що я говорю про єврейську громаду, але насправді всі післявоєнні роки її не існувало. Це була просто сукупність десятків і сотень тисяч людей — євреїв Києва та їхніх близьких, які чекали увічнення пам’яті загиблих у Бабиному Ярі.
І тільки лише в 1991 році, коли з’явився пам’ятник «Менора», здалося, що це питання було якщо і не повністю вирішене, то, принаймні, зрушене з мертвої точки. Але тут виник збіг двох абсолютно різних факторів. З одного боку, в 91-му році «Менора» постала тому, що відбулася так звана «перебудова», тобто час, коли вперше виникла можливість голосно вимовити слово «єврей», і коли пам’ять про єврейські трагедії та єврейські досягнення стала частиною публічного дискурсу. Але, з іншого боку, в той самий час почалася величезна за масштабами єврейська еміграція з колишнього Радянського Союзу, і зокрема з України.
І у тих людей, які виїхали тоді, в кінці 80-х і на початку 90-х років, навіть якщо вони бачили пам’ятник «Менора» і чули, як йде – вголос — розмова про те, як гідно увічнити пам’ять жертв Бабиного Яру, у них психологічно залишилося колишнє відчуття, що — цитуючи відому фразу Є. Євтушенко — «Над Бабиним Яром пам’ятників нема». І, виїхавши, вони залишилися з цим відчуттям. Там, де вони живуть зараз — в Ізраїлі, в Німеччині, Сполучених Штатах, в інших країнах, у багатьох з них, як і раніше, є впевненість, що Бабин Яр залишився не увічненим.
Більше того. Євреї, які залишилися жити в Києві (звичайно, не всі, але багато з них) психологічно теж застигли на цій точці. Незважаючи на те, що вони своїми очима бачать «Менору», приходять до неї, проте у них те ж психологічне відчуття, що гідної меморіалізації в Бабиному Яру немає.
І ще одна частина цієї ж проблеми, яка пов’язана вже з соціальними питаннями. Коли багато хто виїхав, в Києві і в Україні залишилося набагато менше євреїв. Але це були люди двох типів. Одна частина тих, що залишилися — ті, які не хотіли їхати, вони вважали, що нова Україна буде для них гідним місцем для життя і докладання сил. Інша частина (не знаю, більша чи менша) – це люди, які не змогли виїхати з якихось своїх особистих обставин: з сімейних обставин, за станом здоров’я, за віком — неважливо, чому.
В результаті активна частина, яка була готова до нового життя взагалі, у великій мірі виявилася зацікавлена і в розвитку активного єврейського життя, і як зразок такого розвитку, сприйняла саме Ваад. Та ж частина, яка залишилася за вимушеними обставинами, — це були люди соціально менш активні і за віком, і за складом характеру. Відповідно, вони орієнтувалися на організації, які могли їм запропонувати саме соціальну підтримку, а не громадську: «Хесед», «Джойнт», який був провідним в темі соціальної допомоги, і приватні організації, які я б об’єднала загальним ім’ям «імені товариша В. Рабіновича».
В результаті з усіх цих причин виявилося, що у Ваада, який теж виступав за меморіалізацію Бабиного Яру, виникали категоричні розбіжності в поглядах на це питання з великою частиною місцевих єврейських громадських організацій, і з іншими організаціями, що знаходяться поза Україною, але «грають на полі» єврейського життя. Але ці розбіжності в поглядах не були сприйняті значною частиною євреїв, що живуть в Києві. Принципові аргументи, які для Ваада були значущими і цінними, для інших виявилися абсолютно неважливими і несуттєвими. Їх просто не хотіли слухати і чути, тому що ці аргументи означали неотримання «якого завгодно пам’ятника», але тут і зараз. Це означало порушення очікувань: «Зробіть нам що-небудь, ми без цього жили стільки років і більше жити не хочемо».
Тому ми, Ваад, двічі, у всякому разі, опинилися в дуже неприємній ситуації. Перший раз це було пов’язано з проектом Общинного центру «Спадщина» (2002 рік). Проект був ініційований Американським розподільчим єврейським комітетом «Джойнт». Було запропоновано, що він буде оплачений «Джойнтом», і, відповідно, «Джойнт» був розпорядником того, що і як повинно було вирішуватися в цьому проекті.
І другий випадок за часом, але, можливо, перший за значимістю, — це нинішня ситуація, коли в якості ініціаторів і спонсорів виступають російські мільярдери єврейського походження, а «одержувачем благ» від цього проекту є вже не єврейські організації, як у першому випадку, а державні структури сучасної України. Це ще більш проблематично в сенсі доказу, що їм потрібно бути зацікавленим не тільки в грошах, але і в інтересах країни, чиновниками якої вони є.
І тоді, і зараз на реалізацію цих проектів були виділені дуже великі гроші. У 2002 році мова йшла про 50 млн. доларів — тоді це були абсолютно божевільні гроші. При їх згадці в очах у багатьох, на жаль, діячів тодішніх єврейських організацій в очах стали бігати «нулики», і ці «нулики» їм застили білий світ. Вони не були готові відмовлятися від цього проекту, незважаючи на те, що сам проект був абсолютно чужий темі Бабиного Яру. І людям, які його просували, це було абсолютно чуже. У них були якісь свої погляди на те, як все це повинно бути побудовано, як слід пам’ятати про загиблих, як слід меморіалізувати місця пам’яті. Їхній підхід був абсолютно чужий традиціям, ментальності Києва і київських євреїв, але там були такі гроші, що про ці дурниці просто й мови не було.
Тоді був елемент патерналізму з боку «Джойнта», тобто вони були щиро впевнені, що вони краще за нас, місцевих, знають, що нам потрібно і як нам потрібно, і нерозумно з нашого боку чинити опір і висловлювати свою думку, якої ніхто не питає.
А коли заговорили про те, що це повинно бути побудовано на місці, де відбувалися розстріли, то і «Джойнт», і місцеві єврейські діячі, які його підтримували, стали стверджувати: «якщо тут повинен бути побудований проект, значить, тут не було розстрілів». І знайшлися рабини, прости господи, — люди, які називали себе рабинами, — які не посоромилися це підтвердити. І ганьби вони не боялися, і нічого вони не боялися. Вони говорили про те, що «так, ось тут дійсно були розстріли, а в трьох метрах осторонь не було розстрілів, тому в трьох метрах осторонь можна будувати общинний центр «Спадщина».
І тільки боротьба з цим проектом, громадська позиція Вааду в першу чергу, і громадська позиція тих, хто його підтримував, все-таки призвели до того, що цей проект не відбувся. Це було певною мірою дивом, тому що ніхто не вірив, що можна чинити опір таким грошам і такому тиску, і тим не менш, це сталося.
Зараз ситуація ще гірша, тому що і гроші стали ще більшими: якщо тоді було 50 млн. доларів, то зараз говорять про 100 або 120 млн. Як тоді єврейські діячі, так тепер нинішні чиновники, в яких теж в очах бігають «нулики» і перекривають білий світ, і вони абсолютно не готові слухати нічого. Вони схиляються під тиском без найменшого морального збитку для себе. Вони не бачать нічого поганого в тому, щоб поступитися, тому що вони не розуміють сенсу цих проектів, сенсу очікувань громади і всіх соціальних груп, які зацікавлені в меморіалізації Бабиного Яру. Вони цього і розуміти не хочуть, у них є тільки одне: гроші, які лежать перед їх носом, і які можна і потрібно взяти.
І знову знаходяться, прости господи, рабини, які підтримують ці проекти і кажуть: «Ну, а що таке? Цей проект має бути реалізований на землі колишнього єврейського кладовища, зруйнованого радянською владою, — ну і що? Ось дивіться, ми копнули, і тут немає могил — значить, тут можна будувати. А ось поруч є ділянка Кирилівського православного кладовища — ми копнули тут і теж не потрапили на могилу. Значить, тут можна побудувати тимчасову меморіальну синагогу, в яку ми запросимо зарубіжних гостей, які приїжджають на 80-ту річницю розстрілів 1941 року, які відбувалися тут, в Києві».
«А що тут такого? А чому це не можна?»,- кажуть вони, здивовано дивлячись на нас.
І знову ми, як і в 2002 році, опиняємося на вістрі боротьби, на вістрі протидії цим проектам. Тоді у нас була дуже потужна підтримка наших друзів-неєвреїв, української інтелігенції, українських громадських діячів. Коли я говорю «українських», я маю на увазі не тільки етнічних українців, а й представників усіх етнічних груп України. Те ж саме відбувається, на щастя для нас, і зараз.
Ми дуже вдячні нашим друзям, нашим соратникам, нашим колегам, які підтримують нас, наші звернення, наше обурення цією ситуацією. Вони разом з нами – і це наша надія на те, що нам вдасться подолати і цю проблему, чинити опір і цим планам. Тим більше, що нинішні плани, на відміну від «джойнтівського», ще більш підступні. Тому що це плани, пов’язані з діями Росії.
Всі захисники нинішнього проекту страшенно не люблять цих слів і намагаються «прикрити» неприємний для них факт. Але ні, це правда, це саме так: це ідеологічний удар Росії по Україні, тому що будь-який розвиток ситуації, будь-який поворот цієї ситуації фактично буде на шкоду Україні.
Якщо центр, який вони хочуть, буде побудований, це буде доказом того, що «Україна сама не змогла за всі 30 років незалежності зробити щось для євреїв, а ось ми, приватні спонсори російського походження, — ми це зробили, а ви, нікчеми, не змогли».
Якщо ж цей проект не буде реалізований, особливо якщо його грубо, брутально заборонять – о, це буде ще краще. «Ось бачите, Україна не хоче, Україна не дає створити гідний пам’ятник євреям, загиблим у Бабиному Ярі. Це антисемітизм, це ненависть до євреїв», — і знову виграш Росії.
Ми маємо ситуацію фактично патову. Але єдине, що дає надію на вихід з цієї ситуації (і тому викликає страшну ненависть), — у нас є український проект. Розроблений українськими істориками при Інституті історії України НАНУ, цей проект є не просто гідною альтернативою, а принципово іншим вирішенням проблеми.
Цей проект дуже делікатний і дуже розуміє ситуацію. Він не передбачає будівництва на території, де вся земля перемішана з кістками, з попелом, із кров’ю. Вся ця територія буде заповідною зоною, без будівництва. Меморіальний музей, який включатиме і Український музей Голокосту, і Музей пам’яті жертв Бабиного Яру, буде споруджено окремо, поза територією Бабиного Яру, десь поблизу на відповідній ділянці, але не на цій землі. Про це ми говоримо весь час: тут не можна будувати не тому, що це комусь заважає. Це місце, куди не можна заходити просто так. Це місце, в якому не можна копати просто так. Це місце, куди не можна «приходити на роботу в Бабин Яр». Тут може бути тільки і виключно меморіальна зона.
Якщо ми зможемо домогтися того, щоб український проект був прийнятий нинішньою українською владою… Наш сором, наша ганьба, що нинішня влада демонстративно підтримує саме російський, кремлівський, путінський проект. Путінський, тому що його ініціатори і спонсори – діячі з найближчого путінського оточення, незважаючи на їх єврейське походження і незважаючи на те, що вони були народжені в Україні.
Це дуже комічно виглядає, коли ці люди, які все своє життя провели в Росії, виросли там і нажили там свої мільярди, розповідають про те, що вони «бізнесмени українсько-єврейського походження». Це так зворушливо звучить, коли вони раптом починають згадувати, що у них, виявляється, є великий сентимент до України. І у них є родичі, вбиті в Бабиному Ярі, чию пам’ять вони бажають прямо зараз увічнити.
І для увічнення пам’яті своїх родичів вони готові топтатися по чужих могилах, готові рити котлован в тій землі, де вбивали їх родичів, і готові з пам’яті своїх родичів влаштовувати «Діснейленд», як дуже влучно висловився один зарубіжний дослідник-історик, який співпрацював з цими російськими діячами. Потім він зрозумів, куди вляпався, і пішов звідти. Він дуже добре сказав, що це «Голокост-Діснейленд», і він не готовий в цьому брати участь. А вони, на жаль, готові. Вони не бачать в цьому нічого поганого.
А ми бачимо. І ми не хочемо, щоб цей «Голокост-Діснейленд», у всіх сенсах цього слова, був реалізований тут, на цій землі, на цій території. Це образа для євреїв, навіть якщо частина євреїв цього не розуміє. Це образливо, це принизливо, це неправильно. Ми не можемо це допустити, ми не можемо дозволити, щоб це сталося тут, на землі Києва.
І ще дві речі. По-перше, я хочу сказати «дякую» Йосифу Зісельсу, який і в 2002 році, і зараз, і на всьому проміжку цього часу був символом нашого опору. І наші противники це дуже добре розуміли, і тому поливали його брудом, і говорили про нього жахливі гидоти, і робили йому жахливі гидоти. Я від себе особисто обіцяю, що я їм цього не забуду.
І я дуже хочу, щоб люди, які і тоді, і зараз поводяться настільки ганебно і негідно — я хочу, щоб вони програли, щоб їхні плани не було реалізовано. І навпаки, щоб наш опір — разом з нашими друзями, нашими соратниками – виявився дієвим, і гідний проект був реалізований в пам’ять про жахливі, незліченні жертви Бабиного Яру.
14 січня 2021 р.
