…«Свіженький» телесеріал «За законами воєнного часу». Виробництво номінально українсько-російського (реально — російського, який працює на російську аудиторію) продакшну StarMedia. Перший сезон, випущений на екран 2017 року, розповідає про те, як головні персонажі, відповідальні працівники військової прокуратури, героїчно виконують бойові завдання під час оборони Києва у липні-вересні 1941 року. А разом із тим автори серіалу оповідають про найрізноманітніші сюжети — від театрального життя до інтриг між різними угрупованнями чекістів. При цьому кількість «ляпів» у сенсі історичної достовірності просто-таки виходить за межі припустимого, але не в усьому. Постійно підкреслюється, що влада не мала жодних намірів евакуювати київських євреїв, хоча вже відбулося кілька страхітливих гекатомб на окупованій нацистами території (і це правда). А ще з серії у серію показується, що спеціальні команди НКВД ретельно мінують геть усі житлові будинки київського середмістя, а на додачу — ще й підземні міські комунікації. Головні персонажі сприймають це спокійно мовляв, схоже місто доведеться здавати, то треба підготувати його висадження у повітря. І це теж правда. Було таке мінування і було таке висадження — на щастя, не все злетіло у повітря і не все вибухнуло, коли Вермахт увійшов у Київ, десь не спрацювали міни, а десь самовіддано попрацювали німецькі сапери, а то б українська столиця втратила всі історичні споруди, а жителі її всі загинули. І не лише жителі: скажімо, міст через Дніпро був підірваний радянським командуванням разом із військами, які по ньому відступали…
Ось такою була прелюдія Бабиного Яру. Сталін наказав усе знищувати на території, куди може вступити ворог, — і знищували-бо. Схоже, Київ уже був «списаний» Кремлем, разом із киянами, у тому числі євреями. Ну, а далі на місце одного червонопрапорного терористичного режиму прийшов інший, не менш терористичний і теж червонопрапорний. Один Великий Страх змінився іншим, тільки були дещо змінені акценти й об’єкти майже ритуальних жертв.
Варто згадати, що «вилучення» та знищення населення радянської України за етнічною ознакою масово практикувалося Кремлем упродовж 1930-х років. І навіть якщо «винести за дужки» нищення українців, в цій категорії терору залишається чимало люду. Варто лише згадати спрямовані проти німців, угорців, румун, поляків «національні операції» НКВД, які розгорталися у 1937—1938 роках переважно на українській території. А у 1939-41 роках були масові арешти і депортації на щойно приєднаних західноукраїнських землях, де основними стали етнічні поляки та «неправильні» українці. Діставалося і євреям, які воліли бути євреями, а не «радянськими громадянами»: початок 1930-х був ознаменований масовими розправами з «сіоністським підпіллям» і «дрібнобуржуазною єврейською петлюрівщиною» (я нічого не вигадав, це терміни того часу). Ну, а на приєднаній до СРСР Галичині чекісти також ревно узялися за «сіоністів», набиваючи ними в’язниці та розстрілюючи про втечі Червоної армії у червні-липні 1941-го…
Отож нацисти, власне, тільки продовжили узвичаєну практику боротьби з «неправильними» націями й етносами. Почали вони з євреїв і ромів. А основна маса населення мовчала (принаймні, публічно) і «не рипалася», привчена саме до таких норм виживання більшовицьким терором. Доноси ж владі на ті «ворожі елементи», що ховалися від терору, теж були справою — принаймні, для певної частини населення, не такої вже і значної, але реальної — цілком звичною. Великий Страх, який повернувся майже одразу після приходу нацистів, немалою мірою посприяв результативності Голокосту — як перед тим він сприяв масштабності Великого Терору…
Я торкнувся тут лише деяких історичних підстав того, чому Меморіал жертвам Бабиного Яру (назва може бути дещо іншою, але це не змінює суть) має бути створений Українською державою й українськими фахівцями на українські гроші. Бо ж Голокост на теренах радянської України дуже істотно відрізнявся від того, що діялося у нерадянській Європі — там не було, принаймні, до Другої світової війни, «національних операцій» НКВД, там не гинули мільйони людей від організованого владою штучного голоду, там не проводився Великий Терор і навіть жертв серед єврейського населення Німеччини й окупованих нею країн до 22 червня 1941 року було менше, ніж в СРСР. Та й до тактики тотальної руйнації та «випаленої землі» на своїй території нацисти вдалися лише у 1945 році. Мало хто з ясночолих західних істориків здатен збагнути думкою та відчути все це. Відрізняється істотно те, що коїлося в радянській Україні, і від подій у радянській Росії сталінської доби. Голодомор-геноцид у Росії здійснювався не на всій території, а на землях, населених етнічними українцями та німцями Поволжя. Так, Великий Терор і Великий Страх були й там, але нікого не заарештовували за розмови рідною мовою. І більшість «національних операцій» НКВД припало саме на Україну, і «сіоністське підпілля» було тут наймасовішим. І, зрештою, яке велике російське місто у 1941 році Кремль спробував висадити у повітря? Мінували й Москву, і Ленінград, але там не дійшло до тотального нищення. А між тим розстріли євреїв у Бабиному Ярі були безпосередньо спровоковані нищенням центру Києва терористами НКВД (терористами, бо киян від вибухів і пожеж загинуло більше, ніж окупантів) і виведенням із ладу тих шлангів, якими німецькі сапери намагалися подати дніпровську воду для гасіння пожеж. Ясна річ, Голокост усе одно був неминучим, але, ймовірно, хтось устиг би сховатися, втекти, замаскуватися.
І головне. Не можна допускати до Меморіалу персонажів, які самі себе не раз позиціонували як «радянські люди». Слід розуміти, що це словосполучення не менш «ідеологічно отруйне», аніж «істинні арійці». Бо ж виходить, що є «неправильний» тоталітаризм, а є «правильний», чи не так?
