Сергій Єкельчик. Український досвід Другої світової війни. Фрагмент із книги

Меморіальний музей пам’яті жертв Бабиного Яру

Сергій Єкельчик. Український досвід Другої світової війни. Фрагмент із книги

Сергій Єкельчик — канадський історик родом з України, фахівець з історії СРСР і національних відносин, голова Асоціації україністів Канади. У День пам’яті та примирення Суспільне публікує фрагмент із другої частини його книги «Український досвід Другої світової війни“.

Прочитання воєнного досвіду

Упродовж тривалого часу в літературі про Україну в Другій світовій війні точилася дискусія навколо Української повстанської армії та дивізії СС «Галичина». Ці теми провокують значні політичні суперечки і в пострадянській Україні, у якій довкола пам’яті про війну триває боротьба між різними політичними силами. Причому ставкою в цих дебатах є не так минуле, як теперішнє, точніше, продовження існування наративу «Великої Вітчизняної війни» та відповідних моделей національної ідентичності в період незалежності. Після Помаранчевої революції 2004–2005 років та Євромайдану 2013–2014 років нова українська влада кидала виклик цьому панівному наративу, тісно пов’язаному з концепціями російсько-української єдності та ностальгії за радянським минулим. Такі спроби щоразу викликали жорстку реакцію з боку Росії, котра успадкувала радянський міф війни, поклавши його в основу своєї національної ідентичності. Але ця запальна полеміка приводила також до радикалізації української відповіді, включно із зірками Героїв України для С. Бандери та Р. Шухевича за часів пізнього Ющенка й законодавчим оформленням радикальних націоналістів як частини канону національних героїв за президентства Порошенка.

Ленінопад, декомунізація

Ленінопад під час Євромайдану

Актуальність політичної дискусії про війну може бути несприятливою для історичних досліджень. Донедавна історики в Україні й на Заході перебували в нескінченних суперечках довкола українського націоналізму та війни, тоді як інші національні історіографії давно перейшли до вивчення механізмів насильства, випробування соціальних зв’язків, повсякденного життя та культурних змін у суспільствах воєнного часу. Утім, ознаки такої трансформації присутні і в українській історіографії. Деякі з опублікованих в останні десятиліття праць та мемуарів вказують на зростання інтересу до соціального виміру українського досвіду війни. Крім того, їхні автори показують, що соціальна історія воєнного періоду може дати корисні підказки не лише в контексті полеміки навколо українського націоналізму, а й у ширшій площині політичних та ідеологічних питань, пов’язаних як із тривалим радянським експериментом, так і з коротким періодом правління в Україні нацистської Німеччини. Будь-яке глибоке дослідження цих протилежних ідеологічних режимів в Україні неминуче зосереджує увагу навколо їхнього впливу на українське суспільство.

****

Соціальна історія війни допомагає нам зрозуміти довготривалий вимір (longue durée) радянського періоду, навіть коли про це не заявлено в інтенціях автора, як у випадку добротного дослідження Карела Беркгофа, присвяченого повсякденню Райхскомісаріату Україна — найбільшої колонії нацистської Німеччини. Беркгоф починає свою книжку «Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою» з твердження про те, що такі наперед визначені поняття, як «спротив», «національна солідарність» або «колаборація», не надто допомогли йому в роботі з першоджерелами. Науковець відкидає думку про те, що поведінку населення Райхскомісаріату визначала національна або класова солідарність, тобто уявлення про себе як про український або радянський народ. Він радше відштовхується від простого припущення: «В екстремальних ситуаціях більшість людей спрямовує свої зусилля насамперед на те, щоб вижити, а не померти як герої або мученики».

Райхскомісар України Еріх Кох та ідеолог нацизму Альфред Розенберг у Києві

Райхскомісар України Еріх Кох та ідеолог нацизму Альфред Розенберг у Києві

Утім, це не означає, що досвід людей під владою Радянського Cоюзу був недоречним. У своїй книжці «Повсякденний сталінізм: звичайне життя у незвичайні часи. Радянська Росія у 1930-ті» Шийла Фіцпатрик також визнає боротьбу за виживання визначальною рисою радянської соціальної поведінки упродовж 1930-х років. Імовірно, що радянські українці застосовували ті стратегії виживання, яких вони набули задовго до вторгнення нацистів. Зокрема, уже відомі шляхи забезпечення себе їжею, одягом, житлом, а також способи уникнення випадкового арешту могли спрацювати й під час нацистської окупації.

Проте найбільш промовистим моментом для дослідника радянського суспільства був перехід від радянської до нацистської влади, а саме ті кілька днів владного вакууму, який пережили у всіх населених пунктах, що переходили з рук у руки під час війни. Беркгоф справедливо наголошує на тому, що реакція звичайних людей на радянські поразки й відступи була, «можливо, безпрецедентною в історії воєнних подій на території Європи». Він, зокрема, вказує на поширені масові випадки мародерства, що починалися зазвичай ще до того, як Червона армія залишала певну територію. Беркгоф уважає мародерство населення логічною формою поведінки у відповідь на колапс державної системи забезпечення й знищення усіх припасів відповідно до сталінської тактики «випаленої землі». Однак це було не лише заради виживання: «Для багатьох совєтських громадян грабунок був необхідний, щоб уникнути голодної смерті; крім того, у них було відчуття, і в містах, і на селі, що вони мають право грабувати». Іншими словами, люди вважали, що так вони відшкодовують те, що належало їм по праву й чим держава їх мала забезпечувати.

Розкуркулення

Розкуркулення селян. 30-ті роки, Україна

Цей масовий наступ на державну власність був таким потужним, що один з авторів мемуарів навіть запідозрив участь у ньому радянської влади. Спостерігаючи мародерство у Слов’янську, що включало розкрадання меблів і медичного устаткування, а також акти підпалу, Іван Майстренко, автор книги «Історія мого покоління: Спогади учасників революційних подій в Україні», не міг збагнути мотивацію мародерів: чи це були агенти НКВС, яких залишили для завершення руйнування, чи молоді радянські громадяни, які завершували цю роботу за наказом уряду? Або навпаки, може, ці люди нищили державне майно «з ненависті до терористичного (сталінського — С. Є.) режиму»?

Нам пощастило знайти ще одне свідчення про мародерство в Слов’янську в мемуарах Григорія Костюка «Зустрічі й прощання», яке цілком вписується в теорію, запропоновану пізніше Беркгофом: мародерами були маси жінок, чоловіків і дітей, «гнаних страхом можливого настання голоду». Однак пізніше ніхто не перешкоджав юрбі молоді, яка розграбовувала й спалювала школи й бібліотеки. Костюк пояснює це тим, що, «живучи тривалий період під суворою диктатурою, люди втратили здатність до самоорганізації, ініціативи та самозахисту». Проте, можна заперечити, що вони не вважали державні установи своєю колективною власністю. Таке прочитання подій підтверджується і в інших свідченнях про це явище, зокрема, в яскравому описі актів мародерства у Києві Дмитром Малаковим, коли їжа була первинною метою в жінок і дітей, а молоді хлопці, вдираючись до ощадкаси, весело пояснювали перехожим: «Це — наші позички» (із книжки «“Оті два роки…“ У Києві при німцях»). Люди, яких роками змушували купувати державні облігації, не намагалися зупинити грабіжників. На думку Беркгофа, масові прояви громадянської солідарності або невдоволення, що були рідкісним явищем за радянської влади, під час нацистського правління зникли зовсім. Проте суспільні зв’язки не зникли, вони продовжували існувати на мікрорівні.

Співробітники НКВС

Співробітники НКВС

У той час як містяни грабували крамниці, селяни зносили додому все, що лишалося в колгоспах. Спостерігаючи зміну влади, Федір Пігідо у своїй спогадах «Велика Вітчизняна війна» описує селянський опір «тактиці випаленої землі» та стихійну деколективізацію, що почалася перед приходом німців. Його заувага стосовно селянок, які стали на чолі захоплення зерна, свиней і курей у колгоспах, перегукується з міркуваннями Лінн Віоли про селянок як провідниць спротиву колективізації десятьма роками раніше. Беркгоф погоджується з тим, як Пігідо описує очікування селян, стверджуючи, що «майже усі селяни вітали німців та їхніх союзників як визволителів».

Якщо згадані вчинки демонструють реакцію населення на попередню політику Радянського Союзу, інші прояви можна трактувати як доказ того, що сталінський режим упливав на соціальну поведінку на глибинному рівні. Пігідо описує справжню «шпигуноманію» в Києві упродовж двох тижнів від кінця червня до початку липня 1941 року, коли юрби людей збиралися навколо підозрюваних у шпигунстві на користь німців; такими були, приміром, літній чоловік у кашкеті польського зразка (імовірно, у так званій «конфедератці») або юнак у незвичних штанях-кльош. Малаков згадує історію, що поширювалася в переказах, як продавчиня гастронома «упізнала» в покупцеві шпигуна, адже, замість гаркнути, він увічливо попросив триста грамів ковбаси, демонструючи явно нерадянську поведінку.

Великий терор

Великий терор – масштабна кампанія масових репресій громадян у 1937-1938 роках

Розмірковуючи над питанням, хто стояв на чолі цього масового полювання на відьом, Пігідо висуває версію, що здебільшого це була комсомольська молодь. Окрім того він бачив серед ініціаторів і старших людей, яких він чомусь одразу визначає як «партійців та ‘активістів’ із міщанського середовища». Однак він цілком правий у тому, що довоєнна радянська пропаганда, особливо в часи Великого терору, вселяла в радянську молодь параноїдальну підозру, що скрізь ховаються шпигуни й шкідники, яких пильне юнацтво має викривати.

Така поведінка характеризувала не лише молодь. Характерно, що вона продовжувалась і під нацистським правлінням, але з точністю до навпаки: цього разу німецькій владі доносили на підозрюваних комуністів чи євреїв, а згодом — українських націоналістів. У цьому контексті Беркгоф з’ясовує маловідомий аспект нацистської окупаційної політики. Спочатку німецьке військове командування серйозно ставилося до всіх доносів, але згодом їхні перекладачі пояснили, що це було «типово совєтською поведінкою, тож багато звинувачень були фальшивими». І справді, так було й під час Великого терору. Доноси часто були мотивовані помстою або особистою вигодою, наприклад, сподіваннями на отримання додаткового простору в комунальній квартирі.

Німці на Хрещатику, 1941 рік

Німці на Хрещатику, 1941 рік

У деяких місцевостях німецькі командири почали погрожувати переслідуванням у разі необґрунтованих звинувачень. Однак пізніше вони стали заохочувати інформування про вцілілих євреїв, що, за джерелами Беркгофа, часто здійснювали ті ж люди, які доносили на «класових ворогів» у 1937 році. Беркгоф стверджує, що «антисемітизм не завжди відігравав головну роль, якщо взагалі відігравав, у рішенні видати єврея». Українські автори спогадів звинувачують у доносах на українських націоналістів радянських таємних агентів, які начебто діяли в німецькій адміністрації. Це могло бути правдою в окремих випадках, проте на цей процес, імовірно, також вплинуло загальне відчуття, що українських націоналістів було тепер додано до списку німецьких «ворогів», яких люди мали здавати владі.

Ще одну, менш похмуру паралель між суспільною поведінкою в довоєнний період та під час окупації знаходимо в суспільних звичаях. Це один із моментів, коли детальній оповіді Беркгофа дещо бракує нюансованості. Для прикладу, він цитує Ганса Коха (німецького офіцера-розвідника в Україні, майбутнього видатного совєтолога у повоєнній Німеччині), який доповідає своєму керівництву про те, що «на безлічі зібрань вони самохіть говорять про ‘Адольфа Гітлера, нашого найвеличнішого керівника й визволителя».

Німецький регулювальник на київській вулиц

Німецький регулювальник у Києві, 1941 рік

Для Беркгофа ця цитата є свідченням великих сподівань українських селян на покращення життя під німецькою владою, проте для дослідника сталінізму вона видається підозріло знайомою. Адже лише кількома місяцями раніше ті ж селяни на дуже схожому зібранні говорили тими ж словами про Сталіна. Отже, навіть якщо сприймати свідчення Коха дослівно, чи приводить це нас до висновку, що ці висловлювання відображають справжні почуття дійових осіб? Далі Беркгоф зазначає, що українці «вважали Гітлера видатним лідером», виходячи з того, що його портрет користувався великим попитом та прикрашався на його день народження. За повідомленнями, прочани Почаївського монастиря цілували портрет Гітлера, називаючи його «наш батько». Однак це, безсумнівно, дублювало ту поведінку, якій радянські громадяни були вже навчені щодо сталінського портрета. Не те щоб Гітлера вважали великим вождем, радше звичайні українці знали, що від них очікують виявів лояльності й любові до великого лідера, ким би він не був.

Джерело — «Суспільне».

Tags: , , , ,