Коли певним силам потрібно, щоб ситуація в Україні вибухнула, час від часу на поверхню «раптово» спливають певні дражливі теми, перевірені часом. Одна з таких тем — це Бабин Яр. Не став виключенням і сучасний період історії Незалежної України. Але по порядку…
Передісторія
Суто формально сумний літопис території Києва, відомої нині як Бабин Яр, розпочався восени 1941 року: в період з 29 вересня по 1 жовтня включно, там розстріляли 33’771 особу єврейської національності — принаймні якщо довіряти німецькій звітності. В матеріалі для Радіо ВВС, присвяченому 70-м роковинам розстрілів (за 2011 рік), повідомляється, що 8 та 11 жовтня 1941 року (в середу і суботу відповідно) були розстріляні ще близько 17’000 євреїв, які не з’явилися у місце, призначене сумнозвісним наказом німецьких окупантів «всім жидам міста Києва і околиць…».
Що було далі? Розстріли в Бабиному Яру тривали регулярно у 1941-1943 роках по вівторках і п’ятницях — але вже безвідносно до етнічної приналежності страчених. Знищували військовополонених і підпільників, партизанів і громадян-заручників, в’язнів Сирецького концтабору й українських націоналістів-«мельниківців», пацієнтів психіатричної лікарні та й просто кримінальних злочинців — так би мовити, найширший контингент. А вже в 1943 році, коли стало зрозуміло, що Київ доведеться залишити, за наказом німецьких окупантів в’язні Сирецького концтабору вскрили всі поховання, повитягали з них трупи і, складаючи в штабелі, поступово спалили. Після чого попіл і кістки просіяли в пошуках золота і коштовностей — це могли бути зубні коронки та протези або прикраси, які ковталися заздалегідь, перед обіцяною «дорогою до Палестини»…
Скільки людей розстріляли в 1941-1943 роках в Бабиному Яру загалом? Достеменно невідомо. Окрім названих вище 33’771 єврея, інших цифр ніде немає. Все інше (понад 100 тисяч, 150 тисяч, 200 тисяч) — то є оціночні судження, базовані на непрямих даних. До речі, через цю обставину трагедію Бабиного Яру зараз намагаються знівелювати й переглянути. Наприклад, одна з версій — це вписування в число жертв Бабиного Яру киян, які у вересні 1941 року загинути в центрі міста від вибухів, вчинених диверсійною групою Івана Кудрі, та наступного вогняного шторму. Так це чи ні?.. Хтозна. Й навряд чи хтось колись про це дізнається…
«Шлейф» трагедії — до і після
В будь-якому разі, можна сказати одне: насправді трагедія Бабиного Яру почалася аж ніяк не 29.09.1941. І річ не в тім навіть, що, за деякими відомостями, перед початком єврейських розстрілів там знищили кілька ромських таборів. Варто пригадати, що принаймні в довоєнний період буквально окрай Бабиного Яру стояла тюрма Київського облуправління ОДПУ-НКВС, та й з Лук’янівської в’язниці сюди було їхати ближче, чим до Биківнянського лісу…
Отже, подейкують, у передвоєнний період в Бабиному Яру ховали жертв політичних репресій. А також селян, яким під час Великого Голодомору 1932-1933 років вдавалося дістатись Києва й які після цього або потрапляли в руки міліції — або помирали від голоду вже просто на вулицях міста. Таким чином, трагедію Бабиного Яру воєнного часу в жодному разі не можна відокремлювати від довоєнного Червоного терору.
До речі, нічого не скінчилося й у повоєнний час! Адже радянська влада ухвалила воістину сатанинське рішення: в той чи інший спосіб знищити Бабин Яр, а на його місці звести модерний житловий масив з усією притаманною йому інфраструктурою. І з третьої спроби Бабин Яр таки засипали землею… Однак попередня спроба, що полягала в поступовому замиванні яру рідкою пульпою зі старих кар’єрів цегельних заводів, завершилася т.зв. Куренівською трагедією — селем, що о 9:25 ранку понеділка, 13 березня 1961 року зійшов з Бабиного Яру на розташований нижче мікрорайон…
Знов-таки, цифри загиблих існують різні. Офіційно тодішні радянські мас-медіа повідомили про 10 загиблих, «ворожі голоси» — про 10 тисяч. В закритих довідках для радянського керівництва йдеться приблизно про 130 загиблих. А за сучасними оціночними даними, загинуло від 1500 до 4000 людей. Принаймні на стелі, встановленій біля трамвайного депо «Поділ», перераховані імена 50 працівників тодішнього трампарку ім.Красіна, які загинули в катастрофі.
1 трамвай = 1 водій + 1 кондуктор…
А пасажири?!
Ну так, то була перезмінка. І в потоці намулу потонули працівники самого депо також. Але ніхто не заперечує, що в годину-пік накрило декілька трамваїв… а ще ж автобуси… а ще й автівки… А ще перехожі, жителі довколишніх будинків, пацієнти й персонал районної лікарні… Тому навіть «близько 130 людей» з закритої звітності — це явно занижені дані.
Проблеми увічнення пам’яті жетв
Отже, з третьої спроби Бабин Яр таки засипали. Проте після Куренівської трагедії серед киян пішов поголос: «Бабин Яр помстився за наругу». Ясна річ, в країні переможного войовничого атеїзму це виглядало щонайменше дивно — однак ніхто нічого не міг вдіяти з цими «забобонами». Отже, «забудова» обмежилася зведенням телецентру й телевежі на колишніх кладовищенських територіях… Ну, і ще станцію метро «Дорогожичі» облаштували, м’яко кажучи, в не дуже підходящому місці. Ото й усе.
З іншого боку, починаючи з часів хрущовської «відлиги», кожної осені в Бабиному Яру збиралися стихійні мітинги, учасники яких вимагали від влади якось увічнити пам’ять жертв розстрілів. Виступали й окремі яскраві предствники радянської творчої інтелігенції. Результатом стало встановлення в 1976 році т.зв. «радянського» пам’ятника «понад 100 тис. загиблих радянських громадян» — що викарбувано на табличці біля монументу.
Вже в період Незалежної України тут з’явилися: пам’ятний знак розстріляним євреям у вигляді менори (ритуального семисвічника); пам’ятний знак вбитим дітям; спочатку хрест розстріляним українським націоналістам, а потім і пам’ятник поетесі Олені Телізі; пам’ятник підпільниці Тетяні Маркус та деякі інші пам’ятні знаки. Останньою за ліком є бронзова циганська кибитка — на згадку про геноцид ромів… А ще є деякі тематичні пам’ятні знаки, розташовані поза територією Бабиного Яру: пам’ятні знаки жертвам Куренівської трагедії, пам’ятник майбутньому авторові роману-документу «Бабин Яр» — юному Анатолію Кузнєцову…
Однак недолік усіх цих монументів, стел і знаків — їхня розрізненість, розпорошеність. Натомість напрошується єдиний комплекс, який би адекватно відображав воістину грандіозну трагедію. Причому не тільки єврейський Голокост, ромський геноцид, вбивство мирних громадян окупованого Києва і т.ін. Все це лише окремі фрагменти «мозаїки страждань», неповні без жаху довоєнного Червоного терору і повоєнної Куренівської трагедії, як пікового етапу процесу знищення Бабиного Яру…
То чи були спроби зробити тут щось комплексне, єдине і глобальне?.. Було таке — хоч і явно невдале. Якщо дуже коротко, то на самому початку 2000-х єврейські організації США виділили $17 млн на створення в Києві общинного центру, який би став осередком відродження єврейського життя в Україні. Не стану уточнювати, кому саме — але деяким громадським діячам на думку спала «геніальна» ідея: створити не просто общинний центр, а Меморіальний просвітницький общинний центр (МПОЦ) «Спадщина», розташувавши його… в Бабиному Яру!!! Окрім власне музеїв, там передбачалися два медіа-центри, прес-центр, кінозал і т.ін. З усією відповідною інфраструктурою.
Хоч як прикро це визнати, однак за ідею створення в Бабиному Яру 4-поверхового МПОЦ «Спадщина» вхопилася більшість єврейських громадських діячів і духовних лідерів общини. Лише переважна меншість (в т.ч. автор цих рядків) розуміла, які катастрофічні наслідки може потягти подібне безумство. Єврейська община розкололася… потім переважну меншість палко підтримала неєврейська громадськість… Пристрасті розгорілися неабиякі. Протистояння тривало протягом 2002 — початку 2005 року. Й лише тоді було визнано, що проект МПОЦ «Спадщина» не можна реалізовувати в місті масового знищення людей. Отож общинний центр побудували в іншому місці, сторони протистояння вибачилися навзаєм…
