Ганна Гриценко. Дороги, які ми обираємо

Від кінця лютого, коли у виданні «Коридор» вийшла моя стаття про викривлення української історичної пам’яті, до якого вдався Меморіяльний центр Голокосту «Бабин Яр», відбулося декілька важливих подій. По-перше, було оприлюднено онлайн фільми з циклу «Дау» режисера Ільї Хржановського, який обіймає посаду художнього керівника Меморіялу. По-друге, волонтерка з прав дитини Олена Самойленко побачила в цих відеоматеріялах знущання з немовлят, що набуло широкого розголосу, зокрема привернуло увагу дитячого омбудсмана Миколи Кулеби. По-третє, було опубліковано концепцію експозиції музею, яка також викликала суспільне обурення «лунапарком на кістках». У медіях вийшла низка матеріялів щодо різних аспектів цієї теми, зокрема й демарш історика Карела Беркгофа, який відмовився працювати над проєктом, що ґейміфікує трагедію і ставить психологічні експерименти в реальному часі. Я була однією з тих, хто підписався під відкритим листом до наглядової ради Меморіялу з вимогою звільнити Ілью Хржановського з посади.

Позиція Меморіялу, заявлена і у двох його публічних зверненнях (1, 2), і в інтерв’ю Натана Щаранського «Українській правді», загалом зводиться до того, що цієї вимоги, найімовірніше, не буде виконано. Пан Щаранський визнав, що ці ідеї йому приносили, – що було важко заперечити після того, як виявилося, що паверпоінтівський файл із презентацією концепції ходив по руках від осені й зрештою був викладений у відкритий доступ в ориґінальному варіянті на сторінці «Евреи Евразии», – хоча й зазначив, що вона не виконуватиметься повністю в тому вигляді, як її було задумано від початку.

Антропологічні міркування щодо попереднього етапу кар’єри Хржановського та рецепції його і його фільмів у російському суспільстві викладено в чудовому тексті кінокритикині Марії Кувшинової:

Подібне, хоч і не в таких тотальних масштабах, можемо спостерігати й в Україні. Захисники режисера спростовують естетичними арґументами етичні.

Проте ідея, що митець – це людина, яка не дотримується норм моралі, хай як ми їх наповнюємо, сконструйована культурно і належить добі Бодлєра. Її поява є похідною від того факту, що відносно нещодавно оформлена нова соціяльна страта, буржуазія, намагалася через культивування респектабельности і нормативности відокремити себе від, з одного боку, аристократії, а з другого – бідніших людей (детальніше цю тему розкрито в прекрасній монографії Джорджа Мосе «Націоналізм та сексуальність»). У наш час ця світоглядна установка повертає нас у світ без концепції прав людини як такої і з жахливими умовами праці як нормою – Карл Маркс щойно почав піднімати питання інтересів робітників, а до звичного восьмигодинного робочого дня та інших здобутків залишалося ще дуже довго чекати. Тим більше дивує, коли ця ідея звучить від інтелектуалів, які зараховують себе до лівої частини політичного спектру: декаденти не стояли на лівих політичних позиціях. Зрештою, Бодлєр начебто нікого і не наймав. «Поетом-безумцем, містичним анархістом» (зі шлюбного оголошення початку ХХ століття) зараз можна бути хіба що тоді, якщо ти вдома на самоті пишеш вірші «у стіл» пером на папері (або клавіятурою у файлі). Якщо до процесу – та ще й такого високотехнологічного і масштабного, як кіновиробництво, – залучено інших людей, вони мають конкретні права й інтереси, яких уже не можна нехтувати. Будь-які емоції та патос про талант і мистецьку цінність тут покликані напустити туману, завдяки якому можна зекономити на дотриманні трудового та кримінального законодавства. Ніде – ані у Кримінальному кодексі, ані у Кодексі законів про працю – не вказано, що їхня дія не поширюється на геніїв.

Насправді ж у насильстві над жінкою немає як такого порушення навіть буржуазної моралі: жінкам добре відомо, що сексуальне, домашнє та ґендерно зумовлене насильство унормовано принаймні з перспективи дескриптивної норми. Щороку в Україні гине від домашнього насильства близько 600 жінок, а ратифікації Стамбульської конвенції чинить опір Рада церков, причому саме під риторичним соусом моралі. Ґвалтівник Наталії Бережної Володимир Ажиппо помер статечною людиною, правозахисником. Над російською кінокритикинею Татьяною Шороховою, яка зініціювала відкритий лист до «Берлінале» з позиції акредитованої журналістки, що змушена дивитися несимульоване насильство, накинулася вся російська фахова спільнота. Фільм Хржановського працює як інструмент, що зміцнює і консервує ієрархії. Загалом навіть до Лєні Рифеншталь етичних претензій менше: вона симпатизувала тóму, що документувала, але всі ці події відбувались би і без неї, вона нічого не створювала з нуля. Хржановський, Ажиппо та запрошений на зйомки між своїм першим і другим тюремними термінами російський неонацист Максім Марцинкевіч («Тесак») створювали насильство з нуля і несуть – другий із трьох уже посмертно – за це відповідальність.

Із боку захисників звучать і звинувачення в тому, що відкритий лист із вимогою звільнити Хржановського є доносом – тобто анонімним повідомленням державної влади про злочин. Переозначення понять тут цілком зумисне і проавторитарне, або, послугуючись наявною в обговоренні термінологією, радянське – спрямоване на демобілізацію потужностей громадянського суспільства, на руйнування солідарности й культивування параної (у клінічному сенсі цього слова – екстерналізації провини, інтерпретації явищ зовнішньої реальности крізь призму наявности довкола мовця поганих людей, які бажають зла). Справді, в реальності СРСР існували й публічні провладні звернення, але вони були якраз імітацією демократичного процесу і наявности громадянського суспільства (хоча таких слів тоді й не знали), перефразовуючи відомий афоризм, данину, яку зло платило добру, аби позірна леґітимність режиму зовсім уже не осипалася, як погано покладена штукатурка. У радянські часи і парламентські вибори були імітаційними, але ідея засудити цей інститут як радянський пережиток, думаю, виглядатиме не менш абсурдно. На відкриті вимоги йдуть там, де немає можливости для діялогу; де рекламні тексти на користь проєкту із критикою «суспільного несприйняття» публікуються в рубриці «антисемітизм» і де малознайомих і не знайомих між собою людей, об’єднаних несприйняттям ситуації та наявністю акаунта на фейсбуці, називають «організованою злочинністю». Як зауважили десь в обговореннях, за такою логікою можна і Марка Цукерберґа назвати власником блатхати. Це повністю збігається зі спостереженнями Кувшинової, з якої дозволю собі зацитувати ще один фраґмент. Коментуючи появу в Україні критичних текстів кінознавця Івана Козленка й історикині Юлії Скубицької, вона пише:

Питання людської гідности у зв’язку з темою Голокосту в принципі ключове. У судовому процесі над Адольфом Айхманом є цікавий момент: під час дебатів адвокат говорить про те, що той факт, що його клієнта судять в Ізраїлі, свідчить про упередженість у судовому процесі. Коли ж наступним ходом бере слово прокурор, він заперечує: почекайте, ми тут узагалі-то розглядаємо злочини проти людяности. Чи в усьому світі знайдеться неупереджена особа? Трагедія фізичного винищення «не таких» людей, від євреїв починаючи і закінчуючи людьми з епілепсією, породила саму постановку питання про те, що таке людська гідність і хто є людина. Чи може кривдник дегуманізувати жертву? Чи може жертва у зворотний бік дегуманізувати свого кривдника (операція із убивства кривавого м’ясника Райнгарда Гайдриха називалася «Антропоїд», «людиноподібний»)? Післявоєнна культура має ще мінімум два відгалуження від цієї проблематики: зоозахисну боротьбу проти спецієцизму, тобто дискримінації за ознакою біологічного виду, та кіберпанковий трансгуманізм. Що робить людину людиною: факт біологічного народження чи якісь внутрішні якості? За андроїдом Роєм Беті із «Того, що біжить по лезу бритви» стоїть тінь Примо Леві:

Повертаючись до теми Меморіялу. Про неприйнятність психологічних експериментів і порушення вимог чутливости й стриманости, задекларованих у Міжнародній хартії меморіяльних музеїв, теж написано вже багато, і я хочу додати лише одне. Концепція Хржановського апелює до того, щоби поставити відвідувача перед особистим вибором, але я відкрию пану Ільї та його захисникам таємницю: дорослі люди і без того щодня роблять цей вибір. Коли ми обираємо підтримати постраждалих від насильства чи стати на позицію «самі-дурні-винні», ми вже робимо особистий етичний вибір. Голосування на виборах, участь у громадському житті, висловлення публічної позиції, клієнтський вибір серед різних бізнесів – усі ці альтернативи щодня перебувають перед нами і щодня ми зміцнюємо ту чи ту свою позицію. Зрештою, і ті наші співгромадяни, хто якось симпатизує айнзацгрупам і мав би, за задумом Хржановського, у віртуальній реальності його меморіялу пристати на бік злочинців, теж уже зробили свій вибір: ми бачимо його реалізацію у спробах зірвати ЛҐБТ-заходи та у ромських погромах. Для них така реалізація меморіялу буде спробою погратися в те, що в реальності для них заборонено законом. Розстріли євреїв не впали раптово з неба на землю, а були результатом дій та бездіяльности мільйонів людей. Зводячи особистий вибір до конкретного моменту, коли вже дійшло до розстрілу і треба просто стати по якийсь із двох боків ґвинтівки, Хржановський не бачить ані масштабу відповідальности, ані масштабу трагедії, ані самих обставин вибору, ані того масштабу людської гідности, яка виникає у різниці напружень між найстрашнішими у людській історії обставинами й особистим вибором їм не коритися.

Самі по собі травматичні переживання апріорі недиференційовані. Музеї та інші освітні інституції працюють із колективними травмами і їхнім особистим виміром через диференціяцію переживань та подій, визнання справедливости емоцій, визнання провини з боку відповідальних. Годі й говорити про те, що диснейленд на кістках травму перепрограє, – у команді Меморіялу нікому це почути. В Україні, яка у Другій світовій війні була затиснена між двома тоталітарними режимами, де люди не мали сьогоднішніх знань про те, чим усе закінчиться, питання особистого вибору і травматичних переживань стояло ще гостріше, і нам дуже потрібна суспільна дискусія із цього приводу. Але вона не може відбуватися під тиском троянського коня Меморіялу, який, імовірно, готовий протягувати проросійський викривлений історичний наратив (у згаданому інтерв’ю Щаранський підтверджує, що розмови на цю тему велися в Кремлі). Вона не може відбуватися і через непрохані психологічні експерименти, смакування смерти й публічні наклепи на всіх опонентів проєкту. Ми фахівці й маємо етичні та фахові арґументи на підтримку своєї позиції і своїх методів, що їх вибрали тому, що вибрали. Ми також маємо гідність.

У темі Адольфа Айхмана, який поніс свою частину відповідальности за вбивство 33 тисяч євреїв у Бабиному Яру в смертній карі через повішення (тіло було кремовано і розвіяно над морем, щоб послідовники не влаштовували паломництв до могили, – при тому, що кремацію євреїв юдаїзм забороняє, і ця опозиція є додатковим виміром покарання), є одна цікава деталь. Авторка найвідомішого аналізу його життя і діяльности Ганна Арендт є ровесницею Айхмана і протягом певного часу займалася фактично тією ж діяльністю, що й він: допомагала євреям із виїздом до Палестини. Приблизно від 1933 до 1938 року, як відомо, ця стратегія влаштовувала і Третій Райх, і самих євреїв, серед яких був популярний сіонізм, тож така біографічна паралель цілком логічна. Але, зрештою, ці дві долі склалися цілком по-різному.