Карел Бергхов: «Винищення в Бабиному яру. Ґето. Свідки»

Меморіальний музей пам’яті жертв Бабиного Яру

Карел Бергхов: «Винищення в Бабиному яру. Ґето. Свідки»

Монографію Карела Беркгофа присвячено дослідженню повсякденного життя та стратегій виживання під нацистською окупацією в 1941–1944 роках населення «найбільшої колонії нацистської Німеччини» – Райхскомісаріяту Україна, який охоплював чималу частину українських теренів. Будучи прихильником антропологічного підходу, автор наголошує саме «людську» історію, а не політичну чи інституційну, і територіяльну, а не національну чи етнічну, і тому не обмежується самими лише українцями, а приділяє належну увагу всім мешканцям краю, зокрема описує геноцид євреїв і ромів, становище росіян і «фольксдойчів», українсько-польський конфлікт на Волині тощо.

Опублікований тут витяг знаходиться на ст. 75–89 книжки.

***

Винищення в Бабиному яру

Перед уже згаданою жахітливо добре організованою різаниною в Бабиному яру в Києві 28 вересня 1941 року з’явилися антиєврейські плакати. Українці та росіяни неєврейського походження пізніше пригадували, що коли вони побачили цей плакат, «можливість моторошної правди масового вбивства мало кому спадала на думку» і ніхто не висловлював уголос таких міркувань.28 Багато, а може, й більшість, вірили, що євреїв «усього-на-всього» чекає депортація, і мало хто висловлював жаль із цього приводу.

«Вітаю вас! – пригадує Анатолій Кузнєцов, як він почув ці слова того дня від свого діда–російськомовного українця. – Завтра в Києві жодного жида більше не буде. Напевно, правду кажуть, що це вони Хрещатик спалили. Слава тобі, Господи! Досить жирувати на нашій крові, паскуди! Нехай тепер їдуть до своєї Палестини, хоч німці з ними впораються. Вивозять їх!»

Сам малий Анатолій, який мав доброго друга-єврея, думав, що німці відправлять євреїв до Палестини і що це буде найкраще рішення. Однак Лєв Дудін пригадує, що сотні неєвреїв звернулися до німецьких органів влади із клопотаннями, щоб конкретним євреям дозволили залишитися.29 Увесь понеділок 29 вересня євреї – чоловіки, жінки і малі діти – разом зі своїми неєврейськими дружинами, чоловіками та іншими дорогими їм людьми сходилися до призначеного пункту збору на розі вулиць у західній частині Києва – Лук’янівці. Вчителька середнього віку, росіянка Л. Нартова, описала в щоденнику панораму, яка розгорталася перед її балконом:

Неперервною вервечкою сунуть люди, заполонили всю вулицю, тротуари. Йдуть жінки, чоловіки, молоді дівчата, діти, старі, цілі сім’ї. Багато хто везе на візках майно, а більшість несе речі на плечах. Ідуть мовчки, тихо. Моторошно. Так тривало дуже довго, цілий день, і тільки під вечір почав натовп людей зменшуватися.

Вона навіть додає, хоч інші джерела не підтверджують цього факту, однак він може бути правдивим, – що євреї йшли наступного дня «і так кілька днів».30 Федір Пігідо того понеділка близько одинадцятої години перебував на Львівській вулиці й бачив, як «багато тисяч людей, переважно старих, – але не бракувало й людей середнього віку, – рухалось у напрямку Бабиного яру. А дітей, дітей… Господи, скільки було там цих дітей! Все це рухалось, обтяжене вузлами, куфрами й дітьми. Подекуди старих та хворих, що не мали сили самі рухатись, везли, мабуть, сини чи дочки, самотужки на візочках. Дехто плаче, інші заспокоюють. Більшість рухається самозосереджено, мовчки, з виглядом приречення. Було це тяжке видовище…». Рано-вранці наступного дня, коли він «ще не міг знати, що сталося», Федір Богатирчук бачив багато євреїв, які рухалися в тому ж напрямку. Вони йшли «з кам’яними, застиглими від жаху обличчями. Вони вже інстинктивно передчували, що з ними відбудеться. Не підозрювали тільки діти, які діловито бігли з торбами в руках або ранцями за плечима. Пам’ятаю групу євреїв, котрі несли на ношах старого сивоволосого чоловіка, мабуть, рабина, і співали якусь журливу пісню».31

Інший очевидець – жінка, яка працювала інженером на заводі, – пізніше узагальнила, що коли євреї ішли, «це був такий камінь у всіх на душі». Та хоч би скільки це було правдою щодо неї, Нартової, Пігідо й інших, далеко не всі споглядачі сумували. «На жаль і на мій сором, – писав Богатирчук, – мушу сказати, що бачив чимало своїх одновірців, які спостерігали за цим виходом з радісними обличчями. Ці недалекоглядні і засліплені ненавистю люди просто не усвідомлювали того, що діється».32 Підходячи до Подолу, Кузнєцов побачив на вулицях багатьох неєвреїв:

У брамах і під’їздах стояли мешканці, дивилися, зітхали, підсміювалися чи кричали євреям лайливі слова. Якась злісна стара у брудній хустці вибігла на бруківку, вирвала у старої єврейки валізу й побігла у двір. Єврейка закричала, та у воротах їй заступили дорогу здоровенні вусаті дядьки. Вона ридала, проклинала, скаржилася, та за неї ніхто не вступився, і натовп ішов мимо, нахиляючи голови. Я зазирнув у шпарину й побачив, що у дворі лежить вже ціла купа відібраних речей.

Він випадково підслухав історію про те, як найнятий візник попросту втік із баґажем кількох сімей, а пізніше він побачив, як євреї поспішають порожніми вулицями, а «з брам їм свистіли та тюкали навздогін». Серед споглядачів було й чимало німців. На Львівській вулиці деякі з них нібито гукали до єврейських дівчат: «Іди сюди помити підлогу!».33 По тому як євреї та їхні супутники прибули на призначений ріг вулиць, вони й далі рухалися на захід – вниз вулицею Мельникова. Сімнадцятирічна Ґеня Баташова прийшла туди о десятій годині зі своєю сім’єю. Коли навантажені одягом машини поїхали в іншому напрямку, люди все-таки ще говорили, що їх посадять на потяг, бо якісь невідомі особи-неєвреї вигукували щось на кшталт: «Швидше! Швидше! Ешелони чекають!».

Рубежем, за яким не було повороту, за словами Баташової, було перехрестя вулиць Мельникова й Пугачова, де багатьом неєвреям наказали повертатися додому. Звідтіля німецькі солдати і два батальйони поліції відводили людей у напрямку єврейського і православного цвинтарів, а далі до великого яру, відомого тут як Бабин яр. Звідти відлунювали звуки кулеметів.34 Інший уцілілий свідок, тоді тридцятирічна Діна Пронічева, пригадувала, що прямо перед входом на єврейський цвинтар (установлені совєтами) колючий дріт і протитанкові «їжаки» перекривали вулицю Мельникова. «Німці та українці» охороняли прохідний пункт. «Входити туди можна було вільно, а на вихід нікого не пропускали, крім візників». Коли колона проминула цвинтар, по ліву руку вона дісталася вулиці Кагатної, на якій ліворуч був довгий паркан і невеликий православний цвинтар праворуч. Саме в цю вулицю скеровували колону, однак Пронічева пішла прямо, аби побачити, що діється там далі.

Я гадала, що там стоїть потяг, але побачила, що хутряні речі німці відразу знімають і забирають, харчі забирали і складали на один бік, одяг – на другий, а люди йшли прямо. Вони набирали велику кількість людей, потім зупиняли на якийсь час і знову брали. Коли настала моя черга, я хотіла спочатку вибратися, але мене не випустили. Я повернулася до своїх старих, нічого їм не сказала, аби не турбувати їх, і пройшла разом із ними.35

Колону повернули праворуч у широку вулицю, яка відокремлювала маленький православний цвинтар від великого і також православного Лук’янівського цвинтаря. «Обидва боки Дорогожицької вулиці були густо засаджені молодими деревами, – пригадувала Баташова, – а між ними стояли гітлерівці, озброєні автоматами і палицями. З багатьма були собаки». Проминувши два цвинтарі, нажахані люди входили в гнітючий коридор німецьких автоматників. «Хто намагався відхилитися вбік, того жорстоко били палицями і цькували собаками. Били людей і без будь-яких для того причин». Цей коридор виводив на широку галявину.36

Незакопане масове поховання євреїв у подільському місті Проскурові (нині Хмельницький), 1941 або 1942 рік.

Незакопане масове поховання євреїв у подільському місті Проскурові (нині Хмельницький), 1941 або 1942 рік.

Пронічева підтверджує ці факти: «Якщо хтось падав, на нього спускали собаку, яка рвала речі, тіло, людина несамохіть підводилася і бігла вниз, а там потрапляла до рук [ненімецьких] поліцаїв, котрі роздягали людей наголо, при цьому люто б’ючи куди завгодно і чим завгодно: і руками, і ногами, у деяких поліцаїв на руках були кастети. Люди йшли на розстріл повністю скривавлені».37 Одне німецьке джерело також підтверджує присутність «українців» або поліцаїв – етнічно не зідентифікованих, однак зрозуміло, що не німців – біля яру: колишній член головного загону убивць, який брав участь у розправі в Бабиному яру – «зондеркомандо» 4а з айнзацгрупи С (яку з цієї нагоди поповнили члени батальйонів поліції 45 і 303) розповів німецьким слідчим через кілька років, що євреїв зустрічали, роздягали, штовхали й били «українці».38

Вірогідно, цей допоміжний персонал – а також українці на прохідній та особи, які вигукували про потяг, який нібито чекав на євреїв, – належали до частин, що їх створили або на чолі яких стояли мельниківці, зокрема до Буковинського куреня та команди так званої «української поліції».39 Баташoва пригадувала, що на краю галявини був насип із вузькими проходами, які вели до яру. Звивистий яр тягнувся на 150 метрів, мав тридцять метрів завширшки і п’ятнадцять метрів завглибшки.40 Пронічева переконала одного поліцая українською мовою, що вона українка. «Сядь, почекай до вечора, – відказав він їй. – Коли перестріляємо всіх жидів, вас випустимо».

Чекаючи, вона бачила, як «роздягали, били, люди істерично сміялися, мабуть, божеволіли, за кілька хвилин сивіли. Грудних дітей виривали в матерів і кидали вгору через якусь піщану стіну, всіх голих вишиковували по дві-три особи і вели на якесь узвишшя до піщаної стіни, в якій були прорізи. Туди люди заходили і не поверталися… Якщо вийти з так званих дверей, із цього розрізу, ліворуч був невеликий виступ, де вишиковувалися всі люди, а з протилежного боку їх розстрілювали з кулеметів».41 Наприкінці дня вона залишилася в яру живою сама. Переборовши страшні небезпеки, вона вижила того дня, щоб розповісти про цю різанину.

Інші великі міста України 1941 року пережили аналогічні розправи. В Дніпропетровську 13–14 жовтня батальйон поліції за підтримки допоміжної поліції розстріляв щонайменше десять тисяч євреїв і, найпевніше, їхніх чоловіків або дружин, які не були євреями, а також дітей від змішаних шлюбів.42 На відміну від «каральних» страт, які мали на меті залякати інших, лиходії не говорили про ці розправи населенню.

  • Євреї Лубен, містечка на Лівобережжі, та його околиць, які підкорилися наказові зібратися. Пізніше цього ж дня нацистська поліція безпеки знищить їх усіх. Лубенщина, 16 жовтня 1941 року.

Ґето

5 вересня 1941 року Кох віддав наказ створити ґета в містах, де євреї становили велику частку населення.43 Більшість ґет Райхскомісаріяту, про які знаємо, були розташовані на території західної Волині. На чолі кожного стояли єврейські ради, які, коли німецька влада вважала за потрібне, могли отримати в розпорядження поліційні сили, що називалися «службою порядку». Влітку 1942 року останні ґета було зліквідовано разом із їхніми мешканцями в рамках Гімлерової «другої хвилі» знищення євреїв. Тож Голокост євреїв на території Райхскомісаріяту Україна фактично було завершено на кінець 1942 року. Того й наступного року нацисти на території підвладних Кохові земель замордували понад 350 тисяч євреїв.44

Єврейські ради в ґетах Райхскомісаріяту, як і в інших европейських ґетах, зазвичай не чинили опору в звичайному розумінні цього слова. Як висловився один історик, євреї в ґетах Европи «сподівалися, що як-небудь німецький запал вичерпається. Ця надія ґрунтувалася на двотисячолітньому досвіді. Євреї у вигнанні завжди були меншиною, завжди перебували в небезпеці, тож вони навчилися, що можуть відвернути або пережити нищення, заспокоївши і вгамувавши своїх ворогів».45 Однак ці ради аж ніяк не були мирними. В них процвітали корупція та фаворитизм, які викликáли чималі непорозуміння серед мешканців ґет, і майже в кожному ґеті була меншість (або навіть більшість) мешканців, які виступали за відкритий опір.

У ґетах Дубровиці, Сарн, Соснового і Володимирця войовниче налаштовані євреї склали плани опору, однак ради змусили їх спинитися. Тож коли молоді євреї з Дубровиці, котрі працювали за межами ґет, запланували роззброїти своїх охоронців і втекти, рада попередила їх, що якщо вони не відмовляться від цього плану, вона відправить їх у табір. Аналогічно було зведено нанівець плани збройного опору в Ковелі та Дубні46.

Служба порядку складалася із молодих євреїв, яких супроводжували єврейські силачі. Усі вони часто вдавалися до сили, щоб задовольнити вимоги німців зібрати гроші, податки натурою і навіть зігнати більше робітників, ніж вимагали органи влади. Не дивно, що багато мешканців ґет ненавиділи їх.47 У споминах Даймента про Локачі є яскравий опис цих людей. Коли нацисти замовили робітників, рада ґет склала список, але ніхто з цього списку не з’явився. Тоді «на пошуки людей вирушила єврейська міліція, озброєна палицями, у супроводі своїх українських двійників. Ходячи між домами, єврейські міліціянти вказували українцям на осіб, яких ті забирали. Тих, хто відмовлявся йти, били. Багато людей поховалося в різних місцях, однак єврейська міліція, котра знала всі ці схованки, знаходила їх і передавала українцям. Звідусіль лунали гучне вигукування імен і прокльони. У деяких випадках, коли вони не могли знайти того, по кого прийшли, вони забирали з його дому будь-кого іншого, як-от брата або сестру». Двоє з цих осіб отримали прізвиська «ґестапівці».

Під час великої кампанії конфіскацій зерна на селі в липні 1942 року ґебітскомісар вимагав від ґета в Локачах неймовірних сім тонн. Під супровід криків і плачу єврейські поліцаї зібрали близько 1,8 тонни.48 Загалом відкритий опір вибухав лише незадовго до зліквідування ґет. На західній Волині єврейські повстання відбулися в Кременці, Тучині та Мізочі в серпні, вересні та жовтні 1942 року відповідно. До ґета невеликого містечка Тучина потрапили не всі місцеві євреї. Коли у вересні 1942 року решті євреїв наказали переселитися до ґет, його рада разом із молоддю якось дістала вогнепальну зброю і ґранати, щоб битися за свої життя. 22 вересня німецька та корінна поліція оточили ґето, щоб виконати свій наказ. Рано-вранці 24 вересня відбувся обмін пострілами й мешканці ґета підпалили його. Близько двох третин із них (десь дві тисячі осіб) втекли до лісу. Голова ради Ґетцель Шварцман здався на третій день повстання і взяв на себе всю відповідальність.49

Акти індивідуального й колективного опору відбувалися й за межами ґет. Коли в серпні 1942 року ґебітскомісар відвідав Любешів (біля Каменя-Каширського) і неприховано сказав тамтешнім євреям, що їх знищать, один зубний лікар завдав йому серйозну рану лезом для гоління. У таборі в Сарнах в середині 1942 року перебували тисячі євреїв і сотня ромів. Коли почалися вбивства, євреї, які підкупили вартових, проламали паркан, а роми підпалили хижі. Завдяки цьому близько тисячі в’язнів змогли втекти.50 На Наддніпрянщині чимало євреїв утекли ще до того, як який-небудь орган зміг їх зареєструвати як євреїв. За словами Федора Пігідо, частина київських євреїв блукала селами аж у кінці 1942 року.51 Інші втекли на захід, коли відбувався набір робітників у Німеччину. Міський комісар Києва виявив цей факт і наказав місцевій адміністрації повідомити про всі єврейські сім’ї, члени яких вирушили до Німеччини. Міський відділ соціяльної опіки подав імена принаймні двох сімей, після чого СС мало з’ясувати, чи ці їх члени були ще живі.52

Однак невелика кількість євреїв із підробленими польськими документами насправді прибула із заходу, із Генерал-губернаторства, особливо це стосується 1943 року. Чоловіки знаходили роботу на підприємствах або на військовому будівництві. В Дніпропетровську один поляк здогадався, що вони євреї, але й далі обходився із ними добре.53 Від десяти до п’ятнадцяти євреїв в уніформах і з підробленими документами довгий час конвоювали єврейських жінок до Києва або Дніпропетровська.54 Значна кількість цих галицьких євреїв перебралася до Румунії і там перечекала війну.

Що євреї думали про неєврейських споглядачів? У багатьох місцях це питання не виникало, бо розправи почалися дуже швидко, але мешканці ґет прожили довше і залишалися в контакті з навколишнім, зазвичай українським, населенням, котре (незаконно) передавало їм листи і платило єврейським ремісникам за виконання специфічних завдань.55 Зі споминів Даймента випливає, що багато західноволинських євреїв схильні були проклинати «українців» за те, що вони не прийшли на порятунок, а деякі навіть проклинали їх за те, що відбувалося. Коли мешканці ґет у Локачах отримали листа від євреїв із іншого ґета, які підбивали їх тікати, меншість хотіла залишитися в ґеті й чинити опір у ньому. Один із чоловіків арґументував це тим, що «села – першочергові джерела антисемітизму», а інші назвали українців «колаборантами», котрі були «великою мірою відповідальні за наше лиховісне становище <…> Українці забезпечать те, щоб жоден єврей не вцілів; інакше євреї стануть свідками варварства українців».56 Хоча багато українців справді викривали євреїв, були й інші, які цього не робили. Щодо цього слід систематично розглянути ставлення і реакції неєврейського населення на долю євреїв і в Наддніпрянській Україні, і в західній Волині.

Свідки на Наддніпрянській Україні

Антисемітські настрої виявились у совєтській Україні протягом 1920-х – середини 1930-х років, зокрема у зв’язку зі створенням колгоспів.57 Багато неєвреїв обурювалися присутністю євреїв, котрі завдяки вищому рівневі освіти обіймали владні й престижні посади. Євреїв – як і росіян – було відносно багато на цих посадах. Скажімо, якщо офіційна частка євреїв серед усього населення совєтської України до 1939 року становила 4,9%, то близько 13,4% членів республіканської Комуністичної партії 1940 року офіційно були євреями. Неєвреї схильні були висновувати, що євреї мали особливий зв’язок із владою.58

Тож не дивно, що термін «жидо-большевизм», що його запровадила нацистська пропаґанда, знайшов тут сприятливий ґрунт. Старші люди чули цей термін і раніше, оскільки він зринув у цьому самому реґіоні протягом революційного періоду та боротьби за незалежність. Коли ж прийшла нова влада, багато людей, які зверталися до неї з проханнями, використовували цей термін або ж говорили про «жидівський режим».59 Нацистська пропаґанда наполягала: «Жидам не місце серед вас! Геть жидів!».60 Міністерство окупованих східних територій підсилювало цей настрій, поширюючи брошуру «Україна в жидівських лабетах», в якій говорилося:

Історія України знає багато вибухів національного й соціяльного гніву проти жидів, як союзників Москви й Варшави. Запорожці, гайдамаки, українська армія недавнього минулого – всі відповідно карали жидівство за його сваволю в Україні». Цю «боротьбу» ще не завершено, і в слушний час «український народ стане перед жидами з дуже великим рахунком за все. І цей рахунок вони муситимуть повністю оплатити. Довгий буде акт обвинувачення. Короткий буде вирок.61

У березні 1942 року преса цитувала Гітлера, який сказав, що його попереднє передбачення «здійсниться»: «в наслідок теперішньої війни будуть знищені не арійські народи, а жиди».62 Вплив такої пропаґанди оцінити важко, і ще важче оцінити, якою мірою вона спонукала неєвреїв реаґувати в певні способи на Голокост. Поки що немає остаточної відповіді, а може, її ніколи й не буде. Тогочасні німецькі джерела містять певну інформацію про розмах і природу антисемітизму корінного населення піднацистської Наддніпрянщини. Звіти СС із перших кількох місяців нацистської окупації свідчать, що більшість неєвреїв висловлювали антисемітські погляди, але також говорили, що вони не хочуть, щоб євреїв убивали.

У липні 1941 року айнзацгрупа С назвала населення Житомирщини «свідомо антисемітським» із «невеликою кількістю винятків».63 Через кілька тижнів душогуби виявили ще потужніші антисемітські настрої в районі вигину Дніпра – реґіоні, де їхні розмови про «єврейське питання» «завжди приязно сприймало населення».64 Іще через чотири тижні ця айнзацгрупа була вже не така впевнена. Оглядаючи Київщину, Полтавщину та Дніпропетровщину, вона зауважувала, що «українці відкидають єврейство, як і комунізм, оскільки євреї домінували серед чиновників К[омуністичної] п[артії]. Українці на власні очі бачили, що євреї були фактично єдині, хто тішився вигодами від членства в К. п., а надто від чільних посад. Однак виражений антисемітизм на расовому й ідеологічному ґрунті чужий цьому населенню».

Фактично ж «переслідувати євреїв за допомоги українського населення не вийде, оскільки їм бракує провідників і духовного запалу; всі досі пам’ятають, як більшовизм суворо карав кожного, хто виступав проти євреїв».65 СС скаржилася, що, на відміну від східної Галичини, тут «ретельні спроби підбурити населення до єврейських погромів не увінчалися сподіваним успіхом».66

Звіти німців не дають однозначної картини ставлення неєврейського населення до розправ над євреями. У вересні 1941 року айнзацгрупа С доповідала, що «майже ніде населення не можна підбурити до активних кроків проти євреїв», однак вона водночас стверджувала, що «всюди» населення «розуміє й позитивно оцінює» розправи з євреями. Через кілька місяців вона знову звітувала про «розуміння», що його виявляє населення, «обходження із євреями». Втім, привернувши увагу до «розмов серед населення» Києва, сповнених «ворожістю до комуністів і євреїв», айнзацгрупа разом із тим наштовхнулася на тривожну обставину: «українeць» «не має реальної позиції в єврейському питанні», вважаючи його «лише релігійним конфліктом, а не расовою проблемою».67

Один невідомий на ім’я нацист перетнув Райхскомісаріят під час апогею «другої хвилі» винищення євреїв, розмовляючи під час цієї подорожі із цивільними нацистськими чиновниками. З огляду на те, що ми знаємо про настрої населення, доречно скептично поставитися до його розповіді, в якій він стверджує, нібито населення Бердичева було «задоволене» «евакуацією» (вбивством) євреїв, нібито мешканці Вінниці «схвально зустріли» її і нібито населення Олександрівського ґебіту визнало її «засадничо виправданою».68 Промовистим джерелом могли би стати листи, що їх українці та інші надсилали родичам, яких забрали працювати до Німеччини, починаючи від 1942 року. На жаль, усе, що ми маємо – два звіти цензури про листи, перевірені між 11 серпня і 10 листопада 1942 року.69 Ці звіти містять нібито репрезентативні цитати з кількох листів, однак вони мало про що нам говорять: «Жидів безжально переслідують. У Кременці жидів б’ють уже три дні»; «Одного дня було вбито 500 євреїв. 8 серпня євреїв було зігнано з усіх сіл. Скоро настане кінець євреям»; «Десь 3 тисячі євреїв було вбито»; «Тут не лишилося в живих жодного єврея. Старі, молоді, діти, лікарі – всіх до останнього їх винищили»; «І нам зараз ведеться дуже добре, оскільки більше немає євреїв». Упорядник першого звіту зауважив, що «кілька авторів листів висловлювали співчуття долі єврейського населення в Україні». В другому звіті містився коментар, згідно з яким «про суцільне винищення євреїв повідомляли з багатьох міст і сіл. Майже завжди в таких повідомленнях не висловлюють власної думки. Лише в кількох випадках автори висловлювали задоволення з цього приводу».

Передусім слід з’ясувати, яке місце посідало ставлення до євреїв, хай воно було позитивне чи неґативне, у визначенні поведінки людей. Урешті, Голокост відбувався в їхніх краях і в ситуації тотального терору. Наприклад, на Поліссі загін СС замордував 10844 особи, здебільшого євреїв – чоловіків, жінок і дітей – за якихось два тижні з гаком, починаючи від липня 1941 року. Під час цього шаленства злочинці виявили, що місцеві неєвреї «загалом схвально говорили про єврейську частину населення», хоч «активно допомагали зганяти євреїв». «Українські священики дуже допомогли і пропонували свої послуги у випадку кожного заходу». Мабуть, страх за своє життя змусив їх до цього: інший загін СС, що розташовувався в цьому реґіоні, повідомляв, що «українське населення загалом допомагало, як і раніше у випадку вистежування партизанів. Як і раніше, скрізь панує сильний страх».70

Утім, Женя Гуральник розповіла тривожну історію про долю села Павловичі. Якось, іще до винищення в листопаді 1941 року, есесівці змусили євреїв роздягнутися і піти в центр села, де люди якраз ішли до церкви. Багато місцевих жителів зреаґували вороже:

Натовп із вереском кинувся дивитися це небувале видовище – лунав смішок, хихотіння, цинічні дотепи. Раптом німець зупинив нас і наказав усім змовкнути. Ми притислися одне до одного, зацьковані істоти, оточені ворожим натовпом. Есесівець пройшов перед нами, уважно оглянув шикування, вирівняв наші босі ноги в лінійку, почекав хвилину, а потім гаркнув: розійдись! Колона вмить перетворилася на голе стовпотворіння, і, гнані гиканням і свистом натовпу, ми, як божевільні, ринулися до домівок.71

Невідомо, чи була така поведінка поширеною в селах Наддніпрянщини. Євреїв також проводили містами і містечками.72 Однак узагальнювати ставлення місцевих споглядачів до них складно, як показав київський випадок. Окрім того, тільки-но неєврейські споглядачі усвідомили, що відбувається дещо більше, ніж «просто» депортація, багато з них дуже злякалися. Скажімо, в Житомирі дітвора бігла за натовпом, але дорослі спостерігачі стояли мовчки, «повні апокаліптичного жаху».73

Однак інші не мали жалю. Коли євреї проходили через Бердичів у вересні 1941 року, – після того як нацисти вже розстріляли сотні місцевих євреїв, – траплялися люди, які «проходили крізь оточення і знімали хустки, в’язані вовняні кофтини» з арештантів.74 Коли неєвреї Києва з’ясували, що всіх євреїв розстріляли, – багато з них чули звуки пострілів або бачили вантажівки з одягом, – загальною реакцією стали страх і обурення, навіть з боку тих, хто ненавидів євреїв. Дід Кузнєцова вигукнув: «Матір Божа, Царице Небесна, що ж це таке, нащо ж це їх?».75 Починаючи з другого дня розправи вісті про неї поширилися по всьому місту: люди говорили про шістдесят тисяч жертв або й більше76. Щоденник Ірини Хорошунової показує, як важко було багатьом повірити в це. 30 вересня вона занотувала:

Нам досі не відомо, що зробили з євреями. З Лук’янівського цвинтаря приходять моторошні чутки. Однак досі неможливо їм вірити. Кажуть, що євреїв розстрілюють… Одні кажуть, що євреїв розстрілюють із кулеметів, геть усіх. Інші кажуть, що для них було підготовлено шістдесят ешелонів, якими їх будуть відправляти. Куди ж? Ніхто не може відповісти. Лише одне відомо напевно: у них забирають всі документи, речі та харчі. Потім їх женуть до Бабиного Яру і там… Я не знаю, що там. Одне лиш знаю: діється щось жахливе, страшне, щось незбагненне, чого не можна зрозуміти, ні осягнути, ні пояснити.77

Проте через кілька днів сумнівів уже не залишалося:

Всі вже говорять, що євреїв убивають. Ні, не вбивають, їх уже вбили. Всіх, не розбираючи – старих, жінок і дітей. Тих, кого в понеділок [29 вересня] повернули додому, також уже розстріляно. Так кажуть, та сумнівів уже бути не може. Ніякі потяги не вирушали із Лук’янівки. Люди бачили, як машини везли теплі хустки та інші речі з цвинтаря. Німецька «акуратність». Вже й посортували трофеї! Одна росіянка супроводжувала до цвинтаря свою подругу, а сама через паркан вибралася з іншого боку. Вона бачила, як голих людей вели в бік Бабиного Яру, і чула постріли автоматів. Кількість таких чуток-відомостей зростає. Кошмарність їх не вміщається в наші голови. Однак ми мусимо вірити, бо розстріли євреїв – це факт. Факт, який починає зводити нас із розуму. І жити з усвідомленням цього факту неможливо. Жінки навколо нас плачуть. А ми? Ми також плакали 29 вересня, коли думали, що їх забирають до концтабору. А тепер? Чи можна ще плакати? Я пишу, а волосся ворушиться на голові.78

Л. Нартова з відчаєм занотувала за кілька тижнів: «Пригадую своїх товаришів, чудових спеціялістів, добрих робітників. За що вони згинули? І скільки ж їх!». У жовтні вона побачила, як «шума» забирали хворих і покалічених євреїв. «Як страшно жити тут, як тяжко дивитися на такі сцени». Маленька дівчинка на вулиці запитала її, чи це євреї і чи їх уб’ють. «Вона явно не могла збагнути цієї думки. Та хто з нас міг?» Німецький офіцер розвідки Ганс Кох помилився, доповівши, що кияни сприйняли вісті про розправу з євреями «спокійно, часто із задоволенням».79

Приголомшення було ще більшим, коли, як часто траплялося, місцеві мешканці ставали свідками розстрілів. Частина з них отримувала наказ поховати мертвих або й досі живих жертв.80 Українські дівчата в Бердянську зрозуміли, що їхніх однокласниць-єврейок вб’ють, і просили в комендатурі міста помилувати їх, але марно.

Ми обняли своїх дівчаток-єврейочок, попрощалися з ними», – пригадує одна з них. Через якийсь час нацисти розстріляли з кулеметів євреїв за містом, а українські дівчата спостерігали за цим у сльозах. Старші люди могли реаґувати на це, маючи інші погляди. Ще до початку розстрілів вони, «пригадуючи царські часи, звинувачували євреїв в тому, що вони вислужувалися кожному режимові і не давали жити нашому бідному народові, здирали з нашого народу в користь держави різні податки, вони теж займали високі посади при царській владі… Але ж коли люди побачили масове винищування євреїв, то й старі були проти, обурювалися.

За словами одного чоловіка, це нагадувало розстріли НКВС, лишень із тією різницею, що НКВС здійснював їх потайки.81

Неминуче постає питання, якою мірою неєврейське населення видавало або рятувало євреїв. Тут важливо зазначити, що нацисти погрожували смертною карою за будь-яку допомогу. Було заборонено не просто підтримувати якісь стосунки із євреями; будь-хто, хто контактував із євреями зі своєї ініціятиви, отримував особисте попередження від органів влади, що його або її спіткає смертна кара, якщо він або вона намагатимуться врятувати єврея.82 На плакатах і знаках також були попередження, що допомога євреям у втечі карається смертю. (У Києві такі плакати з’явилися в перший день розправи в Бабиному яру.)

Неєвреї мали вагомі причини серйозно поставитися до таких погроз. У деяких випадках за порушення цього правила карали всю сім’ю.83 Наслідком був загальний остракізм решти євреїв. Дев’ятеро старих євреїв з’явилися в центрі Києва після розправи й сіли біля колишньої синагоги.

«Вони сиділи там день і ніч, день і ніч, – пригадує очевидець. – Люди проходили, видно жалували, але підійти не сміли. За це чекав розстріл. І тоді з голоду помер один [єврей]. Який жах! Помер з голоду на очах великого міста. Через деякий час помер другий, третій, четвертий… Вони вмирали, і ніхто не забирав трупів». Коли в живих залишилося тільки двоє, «хтось з киян підійшов до німця, вартового, що стояв недалеко на розі вулиці, і прохав його, показуючи на трупи, пристрелити тих двох. Вартовий подумав і це виконав».84

Коротко кажучи, загроза смерти була потужним засобом залякування. (Також слід, мабуть, пам’ятати, що практика уникання жертв репресій з’явилася до приходу нацистів. Протягом Великого терору 1930-х років майже всі люди розривали зв’язки із сім’ями, членів яких було заарештовано.85) Утім, загроза смерти не може вичерпно пояснити поведінку деяких неєвреїв. З одного боку, якась невідома частина з них рятувала євреїв. Із другого боку, ще більше українців та інших неєвреїв видавали схованих євреїв німецькій владі. Про такі зради говориться в багатьох джерелах.86 Часто особи, які так чинили, були не так налякані, як попросту пожадливі: вони прагнули отримати значну нагороду (десять тисяч рублів, корову або харчовий пайок), яку нацисти обіцяли за видання євреїв та інших «ворогів», як, скажімо, комуністів, які не зареєструвалися.

Через кілька днів після різанини в Бабиному яру київське СС розпочало полювання на охрещених євреїв і неєвреїв, одружених із євреями. Серед них було багато лікарів. Чимало з них зверталися по допомогу до Федора Богатирчука, який сам був рентґенологом, але він радив їм утікати з міста, бо не сумнівався, що донощики «завжди могли знайтися». Як сказала в повоєнному інтерв’ю одна жінка, чия мати доглядала старого єврея, доки і його видали: «Покидьків було скільки завгодно».87 Як стверджував Кузнєцов, євреїв, які переховувалися, зазвичай знаходили, бо, за його словами, «виявилося чимало охочих заробити гроші або корову».

Наприклад, чотирнадцятирічний єврей зумів утекти з Бабиного яру, і, щойно почувши цю новину, мати й бабуся Кузнєцова наказали йому негайно піти й забрати хлопця із собою, щоб його можна було врятувати. Та було запізно: німецькі солдати вже везли хлопця на возі. Видала його «самотня жінка-росіянка, працювала скотаркою». На подвір’ї галасливо сварилися жінки. «Одні обурювалися, другі заперечували: “Вона правильно зробила. Усіх їх передушити. Це їм за Хрещатик”».88

Кожна місцева розправа, вочевидь, породжувала хвилю видавання євреїв, до якого вдавалася значна частина місцевого населення. Після розстрілу тисяч євреїв 16 жовтня 1941 року біля одного села на Лубенщині (неподалік Полтави) неєврейське населення потребувало якогось часу, аби збагнути, що сталося. Більшість налякалася, пише тодішній мешканець Лубен, Іван Жигадло. Та потім сталася «пошесть доносів» на решту євреїв та родичів від «змішаних» шлюбів, хоч які віддалені вони були. За словами Жигадла, рушійною силою цього процесу були ті самі люди, які зазвичай доносили на інших за совєтського режиму. Якщо це правда, то це мало бути таки поширене явище. Жага помсти, заздрість, пожадливість, антисемітизм і страх були рушійною силою для цих людей. Комуністи зокрема, за словами Жигадла, сподівалися реабілітуватися, звинувативши інших у тому, що вони примусили їх вступити в партію. Ті, хто видавав євреїв на Наддніпрянщині, були в меншості, однак розмір цієї групи поки що невідомий.89

Що безсумнівно, то це те, що антисемітизм не завжди відігравав головну роль, якщо взагалі відігравав яку-небудь, у рішенні видати єврея. Значно поширенішим, ніж видавання, було грабування порожніх єврейських домівок під час моторошного повторення грабування протягом і після відступу совєтських військ. Багато отриманих у такий спосіб речей з’явилися на базарах.90 У Києві німецька влада набрала людей, щоб вони збирали майно євреїв біля Бабиного яру та в їхніх оселях. Зумисно чи ні, ці робітники добре нажилися на цьому і невдовзі продавали хутро й прикраси на вулицях. Інші кияни, які опинилися без даху через Велику пожежу, згодом зайняли єврейські квартири.91

Після геноциду євреїв люди все ще багато говорили про євреїв: не про їх убивство, а в антисемітському дусі про сам єврейський народ. Спогади Якоба Ґерштенфельда-Мальтиля, одного з галицьких євреїв-біженців із Генерал-губернаторства, переконливо засвідчують це у випадку Дніпропетровська. На початку 1943 року він та інший єврей прибули туди з підробленими документами. Як «польські» працівники фіктивної компанії ці молодики орендували кімнату в робітничому мікрорайоні й увечері приймали багато гостей, зазвичай жінок, зокрема свояків, племінниць і друзів домовласниці. «Наш “салон” був вельми привабливий. Двоє молодиків, що прибули здалеку, із Европи». Крім поточних подій, гості згадували про євреїв, які були «невичерпною темою для розмов». Більшість уважала їх убивство «огидним, зухвалим і нелюдським злочином <…>. Схоже, ніхто тут не був щасливим із цього приводу». Домовласниця «однозначно не була антисеміткою. Комуністична партія проголосила, що євреї не гірші за інших, тож для неї це була самоочевидна істина, яку не можна критикувати». Однак вона не була типовим прикладом.

Інші скористалися першою ж можливістю розкритикувати ухвали партії і насолоджувалися цим на славу, щоб ворожим тоном скаржитися на євреїв. Їхню заявлену ворожість щодо євреїв здебільшого викликáла заздрість: євреї здобули різними засобами позиції, які були або здавалися кращими, ніж ті позиції, що їх займали неєвреї. Надання рівних прав євреям було їхнім єдиним наріканням на совєтську владу. Їхня молодість минула під заграву пожеж, викликаних петлюрівськими [sic!] погромами, котрі закарбувалися в їхніх душах на все життя. Вони затаїли зло на євреїв, бо ті були вчителями й навчали українських школярів, працювали в державних установах і так далі. Тоді, за хвилину, хтось зауважував, що саме росіяни отримували роботу погано оплачуваних учителів та службовців, тоді як євреї загребли найпринадніші посади в державних продовольчих крамницях та ресторанах.92

Книжка Карела Беркгофа «Жнива розпачу» доступна на сайті «Критики» в електронному форматі.

Книжка Карела Беркгофа «Жнива розпачу» доступна на сайті «Критики» в електронному форматі.

Справді, попри свої погляди на совєтський режим, багато неєвреїв поділяли антисемітські настрої. На час повернення Червоної армії в 1943 році ця антипатія була поширеною серед мешканців міст. До цього додалося повернення багатьох євреїв: і солдатів, і цивільних осіб. Міщан, які присвоїли єврейські квартири і майно, засмутило повернення такої великої кількости євреїв. Упродовж подальших років розмови на кшталт «знов ці євреї тут» і навіть «бий жидів» не були в містах рідкістю.93

Відкриті нарікання на євреїв за часів нацистського режиму та протягом 1944–1945 років були фактично поверненням до ситуації 1920-х років, однак антисемітизм, вочевидь, тепер був сильніший. У вересні 1945 року, після того як єврей-військовик застрелив двох чоловіків, які відпустили на його адресу декілька антисемітських шпильок, у Києві відбувся погром, який забрав життя п’яти євреїв.94 Загалом розглянуті докази засвідчують, що ні нацистська пропаґанда, ні сам Голокост не викликали значних змін у тому, як неєвреї сприймали євреїв. Схоже, що більшість неєвреїв Наддніпрянщини, які були антисемітами до 1941 року, не змінили поглядів – принаймні не за цей короткий період. Різниця була лише в тому, що тепер вони більше не приховували своїх упереджень. Проте тільки-но повернулася Червона армія, а з нею і багато євреїв та інших, котрі захотіли назад свої квартири, поширеність і лютість антисемітизму, вочевидь, сягнули нових висот.95

Повністю про умови життя і способи виживання під час нацистської окупації, про масові вбивства українців, євреїв, ромів, комуністів, українських націоналістів та совєтських військовополонених, членів ЛҐБТ спільноти і людей із психічними хворобами, читайте у книжці Карела Беркгофа «Жнива розпачу».

  • 28.Князьков и др, Великая Отечественная, т. 9, с. 457 (говориться про 58.685 і 946 відповідно).
  • 29.Про землі, які лежали на схід від кордону станом до 1939 року, див.: Armstrong, Ukrainian Nationalism, с. 108, 113, 188; Володимир Сергійчук [упор.], ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали, Київ, 1996, с. 306.
  • 30.ЦДАГОУ, 1/22/227/136: «Отчет о деятельности подпольной партийной организации и партизанских отрядов Житомирской области», Житомир, 1945; ЦДАГОУ, 1/22/6/19–20: Коротченко – Хрущеву, «О состоянии партизанского движения»; ЦДАГОУ, 1/23/530/3: Роберт Сатановский – Хрущеву, б. м., 5 жовтня 1943 р.
  • 31.Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, с. 336.
  • 32.ЦДАГОУ, 1/22/227/139–140: «Отчет о деятельности подпольной партийной организации и партизанских отрядов Житомирской области», Житомир, 1945.
  • 33.Amir Weiner, Making Sense of War: The Second World War and the Fate of the Bolshevik Revolution (Princeton, N.J., 2001), 160; Каров, Партизанское движение, с. 83.
  • 34.Про ідентифікаційні нашивки див.: ЦДАГОУ, 1/22/391/41: Михаил Мих. Скирда [и др.], «Отчет о подпольной партийной работе и партизанской борьбе в Кировоградской области (август 1941 года – март 1944 года)», б. д.; Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, 335. Про посилену охорону станцій див.: Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, 335; ДАКО, р-2292/1/3/51: наказ ґебітскомісара д-ра Штельцера, Біла Церква, 12 квітня 1943 року; NA microcopy T-84, roll 120, frame 419211: бориспільський ґебітскомісар – генеральному комісару, Бориспіль, 16 грудня 1942 року; Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 331.
  • 35.Подальший виклад зіперто на: О. Ф. Федоров і В. А. Манюк та ін., Вінок безсмертя: Книга-меморіал (Київ, 1987), 222–229 (містить і розповідь А. Корнелюк); Історія міст і сіл Української РСР: Волинська область (Київ, 1970), 595–596; Поліщук [псевдо], «Трагедія села Кортеліс», Літопис Волині 7, Вінніпеґ, 1964, с. 86–89; Paul Kohl, Der Krieg der deutschen Wehrmacht und der Polizei 1941–1944: Sowjetische überlebende berichten, Frankfurt am Main, 1995, с. 45–50. Цей напад був частиною ширшої кампанії, яка здебільшого стосувалася сіл на території сучасної Білорусі; див.: Christian Gerlach, Kalkulierte Morde: Die deutsche Wirtschafts- und Vemichtungspolitik in Weißrußland 1941 bis 1944, Hamburg, 1999, с. 938–941, 967–968.
  • 36.ЦДАГОУ, 166/3/243/164: Ольга Васильович Бугай (українка), Бородянка, Київська область, 22 січня 1946 р. Див. також: Ruth Bettina Birn, Die Höheren SS- und Polizeiführer: Himmlers Vertreter im Reich und in den besetzten Gebieten, Düsseldorf, 1986, с. 229.
  • 37.NA microcopy T-175, roll 81, frames 2601544–546: Hellwig, Der SS- und Polizeiführer in Shitomir, «Betr.: Bandenbekämpfung», Житомир, 27 січня 1943 р.; NA microcopy T-175, roll 81, frames 2601547–551: генеральний комісар Ляйзер – Розенберґові через райхскомісара Коха, «Betr.: Bandenbekämpfung im Generalbezirk Shitomir», Житомир, 12 лютого 1943 року, а також у: Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, с. 388–389.
  • 38.ЦДАГОУ, 1/22/391/20/30/38: Скирда, «Отчет» (про події в Буді); схожість на попередні розправи також зауважено у: Dieter Pohl, «Die Holocaust-Forschung und Goldhagens Thesen», Vierteljahrshefte für Zeitgeschichte 45, no. 1 (1997), с. 29
  • 39.Улас Самчук, На коні вороному. Спомини і враження, Вінніпеґ, 1975, с. 296.
  • 40.NA microcopy T-175, roll 81, frame 2601654: Гімлерів наказ щодо території Höhere SS und Polizeiführer Ukraine-Russland-Süd, б. м., 21 червня 1943 р.
  • 41.В ориґіналі: «Ansiedlung» і «Umsiedlung». Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, 471. Див. також: NA microcopy T-175, roll 140, frame 2668022.
  • 42.ЦДАГОУ, 1/23/585/12: Бегма и Тимофеев – Хрущеву и Строкачу, «Докладная записка», б. м., б. д. (згадуються розстріли у волинському містечку Любешів).
  • 43.Офіцер СД Вільгельм В. Гелерфорт, цит. за: Леонід Абраменко (ред.), Київський процес: Документи і матеріали, Київ, 1995, с. 57.
  • 44.Ф. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», Вінніпеґ, 1954, с. 168–170.
  • 45.Самчук, На коні вороному, с. 351–352; Іван Власовський, Нарис історії Української Православної Церкви, т. 9, XX ст., ч. 2, Нью-Йорк, 1966, с. 265, 268–269.
  • 46.Див., наприклад: Іванівські вісті, 18 липня 1943 р.
  • 47.НДБ, колекція «Афіші та плакати окупаційного періоду», 481сп: «Чи руїну та голод, що їх несуть Тобі совєцькі банди?»
  • 48.Іван Хмельницький [Константин Коспірук], «В країні рабства і смерти», Самостійна Україна 4, №2 (37) (Чикаґо, лютий 1951 року), с. 2; Михайло Селешко, Вінниця: Спомини перекладача Комісії дослідів злочинів НКВД в 1937–1938, Нью-Йорк, 1991, с. 67.
  • 49.Alfred M. De Zayas, The Wehrmacht War Crimes Bureau, 1939–1945, Lincoln, Neb., 1989, с. 240–244.
  • 50.Хмельницький, «В країні рабства і смерти», с. 2; Селешко, Вінниця, с. 71, 79–80; Татьяна Фесенко, Повесть кривых лет, Нью-Йорк, 1963, с. 97–98; HIA-HURIP, box 23, no. 548 AD, B-6, fol. 7: редактор «Вінницьких вістей» [Михайло Зеров?], б. м., 24 квітня 1951 р.
  • 51.Приклад газетного оголошення див. у: Дзвін волі, 29 липня 1943 р., 3. Про подорожі делеґатів див.: Селешко, Вінниця, с. 110; Григорій Костюк, Зустрічі і прощання: Спогади. Книга друга, Едмонтон, 1998, с. 102; Дзвін волі, 19 серпня 1943 р., с. 4.
  • 52.Селешко, Вінниця, с. 50–51, 59–60; HIA-HURIP, box 23, no. 548 AD, B-6, fol. 5; ЦДАГОУ, 1/22/10/11: Бурченко – Н. С. Хрущову и Д. С. Коротченко, «Краткая информация о Винницкой области», б. м., 31 серпня 1943 р.; Weiner, Making Sense of War, с. 67.
  • 53.Хмельницький, «В країні рабства», с. 7.
  • 54.ЦДАГОУ, 1/23/1062/153–155: секретар вінницького обкому Міщенко і голова облради Годов, доповідь без заголовка, б. м., [1944].
  • 55.Подальший виклад зіперто на: Leon Popek et al (ред.), Wołyński testament, Lublin, 1997.
  • 56.ЦДАВОВ, 3206/2/231/45–46: «Uebersicht über die Verwaltungseinteilung des Reichskommissariats Ukraine nach dem Stand vom 1. Januar 1943» (загальні числа). Оцінка кількости польського населення в 250 тисяч належить мені; пор.: Mikołaj Siwicki, [ред.], Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich, т. 2, Warszawa, 1992, с. 85; Wolodymyr Kosyk, L’Allemagne national-socialiste et l’Ukraine, Paris, 1986, с. 235.
  • 57.Siwicki, Dzieje konfliktów, с. 130, 210 (польські звіти 1943 року згадують про «понад 15 тисяч») – пор. із оцінкою Сівіцького в «щонайбільше 20 тисяч» на с. 27; Timothy Snyder, «The Causes of Ukrainian-Polish Ethnic Cleansing, 1943», Past and Present, no. 179 (May 2003), с. 202 («близько 50 тисяч»).
  • 58.Найліпше цю версію викладено в: Snyder, «Causes», с. 197–234. Термін «провокація» див., наприклад, у: Andrzej Leon Sowa, Stosunki polsko-ukraińskie 1939–1947: Zarys problematyki, Kraków, 1998, с. 155, 217.
  • 59.Siwicki, Dzieje konfliktów, с. 20; Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 233.
  • 60.Див., наприклад: Snyder, «Causes»; Alexander V Prusin, «Revolution and Ethnic Cleansing in Western Ukraine: The OUN-UPA Assault against Polish Settlements in Volhynia and Eastern Galicia, 1943–1944», у кн.: Steven Bela Vardy, T. Hunt Tooley (ред.), Ethnic Cleansing in Twentieth-Century Europe, Boulder, Colo., 2003, с. 517–535. Див. також розгляд цього терміна в: Norman M. Naimark, Fires of Hatred: Ethnic Cleansing in Twentieth-Century Europe, Cambridge, Mass., 2001, с. 2–5.
  • 61.Miriam Berger, «The War», у кн.: Haim Dan (упор.), Yosef Kariv (ред.), Horohiv Memorial Book / Sefer Horochow, Tel Aviv, 1966, с. 50–51. Див. також: Sonya Tesler-Gyraph, «Memories from the Nazi Period», с. 63–64.
  • 62.Тарас Бульба-Боровець, Армія без держави: Слава і трагедія українського партизанського руху. Спогади, Вінніпеґ, 1981, с. 255.
  • 63.NA microcopy T-175, roll 81, frame 2601567: райхскомісар Кох – Розенберґові, «Betr.: Derzeitiger Stand der Bandenlage», Рівне, 25 червня 1943 р. У перевиданні цього документу (див.: Літопис УПА, т. 6, Торонто, 1983, с. 81–83) цей уривок було пропущено, а купюру позначено крапками.
  • 64.Цитовано за: NA microcopy T-78, roll 565, frame 230: Amt Ausland/Abwehr, «Feststellungen zur Bandenlage. Banden und Widerstandbewegungen in der Nordwestukraine», б. м., 13 липня 1943 р.; також вона є в: Літопис УПА, т. 6, с. 84. Про події наприкінці 1944 року див.: NA microcopy T-78, roll 562, frame 460: Fremde Heere Ost, звіт, 1 листопада 1944 року (йдеться про кампанію винищення [«Ausrottungsfeldzug»] в Західній Україні).
  • 65.ЦДАГОУ, 1/23/523/44: Строкач и Мартынов – Н. С. Хрущеву, «Спецсообщение о деятельности укр. Националистов на окк. Территории Украинской ССР», Москва, 21 квітня 1943 р. Пор.: Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 62, 86–87.
  • 66.Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 66, цитовано ЦДАГОУ, 1/22/75/37–43. Ориґінал документа зберігається у: ЦДАГОУ, 1/23/523/80–83.
  • 67.ЦДАГОУ, 1/23/585/29, 40: Бегма и Тимофеев – Хрущеву и Строкачу, «Докладная записка», б. м., б. д. (не пізніше 20 вересня 1943 р.). Звіти зі східної Волині див. у: Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 31 (перша цитата); Władysław Filar, «Burza» na Wołyniu: Z dziejów 27 Wołyńskiej Dywizji Piechoty Armii Krajowej. Studium historyczno-wojskowe, Warszawa, 1997, с. 54, цитується ЦДАГОУ, 57/4/191/118.
  • 68.Літопис УПА, т. 2, виправлене 2-ге видання, Торонто, 1985, с. 44
  • 69.Літопис УПА. Нова серія, т. 2, Київ, 1999, с. 310.
  • 70.Див.: Sowa, Stosunki, с. 197. Про листівку див. у: Siwicki, Dzieje konfliktów, с. 174–177.
  • 71.Leon Żur, Mój wołyński epos, Suwałki, 1997, с. 53; Jerzy Dębski, Leon Popek (ред.), Okrutna przestroga, Lublin, 1997, с. 68–69, 138, 219, 274, 284, 287, 301–302, 321–322.
  • 72.Про погіршення після совєтського вторгнення див.: Dębski, Popek, Okrutna przestroga, с. 62, 137, 248, 267, 285, 291, 293, 305, 313, 321, 331–332. Про процеси після приходу німців див.: О. Шуляк, [Олег Штуль], В ім’я правди (До історії повстанського руху в Україні), Ротердам, 1947, с. 31.
  • 73.Siwicki, Dzieje konfliktów, 139; Ereignismeldung UdSSR 191, 10 квітня 1942 р., с. 18; Meldungen 13, 24 липня 1942 р., с. 4–5; Пор.: Meldungen 24, 9 жовтня 1942 р., с. 15.
  • 74.Armstrong, Ukrainian Nationalism, 129; Олександер Гриценко [Тарас Боровець], «Армія без держави», у кн.: Василь Михальчук (ред.), Туди, де бій за волю: Збірник військово-політичних матеріалів у пам’ять Максима Скорупського-Макса, Курінного УПА, Лондон, 1989, с. 412–414; Григорій Стецюк, Непоставлений пам’ятник (Спогади), [Вінніпеґ], 1988, с. 43.
  • 75.Петро Мірчук, Нарис історії Організації Українських Націоналістів, Мюнхен, 1968, с. 579, цит. за: Віктор Поліщук, Гірка правда: Злочинність ОУН-УПА. (Сповідь українця), Торонто, 1995, с. 119; Roy F. Baumeister, Evil: Inside Human Cruelty and Violence, New York, 1999, с. 183.
  • 76.Про плановані кордони див.: NA microcopy T-78, roll 562, frame 459: Fremde Heere Ost, звіт, 1 листопада 1944 р. Про вигнання «ворогів і чужинців» див.: Мірчук, Нарис історії, с. 93, 98, 581, цит. за: Поліщук, Гірка правда, с. 109, 119; Weiner, Making Sense of War, с. 241; Dieter Pohl, Nationalsozialistische Judenverfolgung in Ostgalizien 1941–1944: Organisation und Durchführung eines staatlichen Massenverbrechens, München, 1996, с. 325.
  • 77.Мстислав Чубай, Рейд організаторів ОУН від Попраду по Чорне море (Із записок ройового), Мюнхен, 1952, с. 38 (цитата); Karel C. Berkhoff, Marco Carynnyk, «The Organization of Ukrainian Nationalists and Its Attitude toward Germans and Jews: Iaroslav Stets’ko’s 1941 Zhyttiepys», Harvard Ukrainian Studies 23, nos. 3–4 (1999), с. 149–184.
  • 78.Панас Хуртовина [Михайло Подворняк], Під небом Волині (Воєнні спомини християнина), Вініпеґ, 1952, с. 150.
  • 79.Микола С.-Чарторийський, Від Сяну по Крим (Спомини учасника III похідної ґрупи – Південь), Нью-Йорк, 1951, с. 127–128; Armstrong, Ukrainian Nationalism, с. 25.
  • 80.ЦДАВОВ, 3833/2/1/38: «Боротьба і діяльність ОУН під час війни. Напрямні ОУН», цит. за: Berkhoff, Carynnyk, «Organization of Ukrainian Nationalists», с. 154.
  • 81.ЦДАВОВ, 3833/1/63/10: «Краєвий Провід Українських Націоналістів на М.У.З. (Матірні Українські Землі)», листівка «Український Народе!», б. м., 1941, цит. за: Berkhoff, Carynnyk, «Organization of Ukrainian Nationalists», с. 154. Див. також: Dębski, Popek, Okrutna przestroga, с. 79, 243; Erhard Roy Wiehn (упор.), Die Schoáh von Babij Jar: Das Massaker deutscher Sonderkommandos an der jüdischen Bevölkerung von Kiew 1941 fünfzig Jahre danach zum Gedenken, Konstanz, 1991, с. 277; Анатолий Кузнецов (А. Анатолий), Бабий Яр. Роман-документ, Нью-Йорк, 1986, с. 68 [Анатолій Кузнєцов, Бабин Яр, Київ, 2009, с. 50]; HIA, B. I. Nicolaevsky collection, box 232, folder 10, fol. 115: [Лев Владимирович] Дудин, «Великий мираж: События 1941–1947 годов в понимании советского человека», б.м., 1947. Про маршову пісню див.: Dębski, Popek, Okrutna przestroga, с. 233; Sowa, Stosunki, с. 198.
  • 82.John-Paul Himka, «Ukrainian Collaboration in the Extermination of the Jews during the Second World War: Sorting Out the Long-Term and Conjunctural Factors», Studies in Contemporary Jewry: An Annual 13, New York, 1997 с. 176, 179. Про палких греко-католиків див.: Хуртовина, Під небом Волині, с. 141–142, 144, 147, 166.
  • 83.Скорупський, У наступах і відступах, с. 148; Михайло Каркоць-Вовк, Від Вороніжа до Українського Легіону Самооборони, Мінеаполіс, 1995, с. 52.
  • 84.Микола Бегеш, Іван Король, Л. Ікавчук, «З історії діяльності УПА: “Поліська Січ”», у кн.: Микола Бегеш та Іван Король, Біля джерел повстанської армії (Історичні нариси), Ужгород, 1996, с. 27–29. Щодо розпуску Січі, пор.: Каркоць-Вовк, Від Вороніжа, c. 45; Бульба, Армія, с. 170; Максим Бойко, Бібліографічний огляд збройної боротьби Волині, Торонто, 1976, с. 127; Ярослав Гайвас, Коли кінчалася епоха, б.м., 1964, с. 83.
  • 85.Бульба, Армія, с. 195; Armstrong, Ukrainian Nationalism, с. 102–103.
  • 86.Ярослав Гайвас, Коли кінчалася епоха, с. 116.
  • 87.Żur, Mój wołyński epos, с. 56–57.
  • 88.Щодо домовлености про об’єднання див.: Бульба, Армія, 252. Про подальші події див.: Jan Łukaszów [Tadeusz Andrzej Olszański], «Walki polsko-ukraińskie 1943–1947», Zeszyty historyczne, no. 90, Paris, 1989, с. 166–167; Siwicki, Dzieje konfliktów, с. 135; Ryszard Torzecki, Polacy i Ukraińcy: Sprawa ukraińska w czasie II wojny Światowej na terenie II Rzeczypospolitej, Warszawa, 1993, с. 258; Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 31, 51 (про прибуття людей із Генерал-губернаторства).
  • 89.Dębski, Popek, Okrutna przestroga, с. 267; Хуртовина, Під небом Волині, с. 128
  • 90.Siwicki, Dzieje konfliktów, с. 111–112. Приклади таких розстрілів див. у: Іван Сойка, «Характеристика часу німецької окупації 1941–1944 рр. на тлі окремих фактів», Літопис Волині 6 (1962), с. 73; Бульба, Армія, с. 262; Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 291.
  • 91.Про розстріли див.: Стецюк, Непоставлений пам’ятник; Скорупський, У наступах і відступах; Шуляк, В ім’я правди, с. 25–26. Див. також: Хуртовина, Під небом Волині, с. 144–145. Про допоміжний підрозділ поліції див.: Каркоць-Вовк, Від Вороніжа, с. 72, 74, 76–77, 92–96; Тарас Гунчак, У мундирах ворога, Київ, 1993, с. 143.
  • 92.NA microcopy T-78, roll 562, appendix, frame 468: Fremde Heere Ost, звіт, 1 листопада 1944 року; Літопис УПА, т. 27, Торонто, 1997, с. 97, 115–116, 147. Про групи та їхніх командирів див.: Літопис УПА, т. 6, с. 99; Літопис УПА, т. 27, с. 116, 118, 156, 163.
  • 93.NA microcopy T-78, roll 589, frame 518: «Vermutliche Bandengliederung zur Bandenlage Ost». Пор.: Бульба, Армія, с. 272; Літопис УПА, т. 6, с. 96–97; NA microcopy T-78, roll 565, frames 224–226: O[tto] A. Bräutigam, Dienststelle Walli I (Dienststelle Baun) I/Bd. [Абверу] – Fremde Heere Ost (I/Bd.), «Betr.: Bandenabwehrmeldungen Ost. Ukrainische Aufstands-Armee («Bandera»)», б. м., 5 грудня 1943 року; NA microcopy T-78, roll 565, frame 243: «Bericht über die gegenwärtige Bandenlage und die politische Stimmung in der Westukraine», б. м., [кінець 1943 року]. Про частку членів УПА, які мали зв’язок із ОУН, див.: Шуляк, В ім’я правди, с. 28.
  • 94.Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 263; пор.: Ідея і чин: Орган Проводу ОУН, 1942–1946. Передрук підпільного журналу, ред. Юрій Маївський і Євген Штендера, що тотожне Літопис УПА, т. 24, Торонто, 1995, с. 170 (про вітання); Шуляк, В ім’я правди, с. 29.
  • 95.Про українську народну назву див.: Літопис УПА, т. 5, Торонто, 1984, с. 21, 171, 178, 253; Хуртовина, Під небом Волині, с. 156–157; Скорупський, У наступах і відступах, с. 150.

Tags: , , , ,