Віталій Нахманович. «Бабин Яр: радянські міфи та українська дійсність»

Меморіальний музей пам’яті жертв Бабиного Яру

Віталій Нахманович. «Бабин Яр: радянські міфи та українська дійсність»

Яким було ставлення СРСР до Голокосту і, зокрема, до Бабиного Яру? Як трансформувалася пам’ять про трагедію у радянські часи і завдяки чому збереглася донині? Про це Суспільне Культура поспілкувалося з Віталієм Нахмановичем, істориком і етнополітологом, провідним науковим співробітником Музею історії міста Києва, відповідальним секретарем Громадського комітету для вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру.

Віталію Рафаїловичу, чи спромоглася Україна належним чином відзначити 80-ті роковини трагедії Бабиного Яру?

Гадаю, 80-ті роковини Бабиного Яру запам’ятаються тим, що їх принципово окремо відзначали три групи організацій. 29−30 вересня Український інститут національної пам’яті спільно з Національним заповідником «Бабин Яр», Інститутом історії України НАНУ та Світовим конгресом українців організували покладання камінців, квітів та свічок до пам’ятників загиблим.

Початок поклав президент Зеленський, який зранку 29 вересня одноосібно (якщо не рахувати почесної варти) запалив символічну свічку біля радянського пам’ятника. Кульмінацією стала молитва за вбитих, яку ввечері почергово проголосили два головних рабини України (хасидський і реформістський), очільники Православної і Греко-Католицької церков України та представник митрополита УПЦ МП. Низку культурно-просвітницьких заходів також провели в Києві єврейські громадські організації, зорганізовані Асоціацією єврейських організацій та общин (Ваадом) України.

Нарешті від 6 жовтня розпочався тривалий марафон гучних міжнародних заходів, організований Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр». Він включатиме, насамперед, відкриття нових інсталяцій на території Національного заповідника та передбачає участь очільників низки іноземних держав.

Хоча публічно усі намагаються робити вигляд, що нічого надзвичайного не відбувається, ситуація чимдалі більше стає схожою на ту, що склалася від середини 1960-х років, коли щороку у Бабиному Яру проходив офіціозний мітинг та альтернативний несанкціонований громадський захід. Щоправда, наразі учасникам альтернативних заходів нічого не загрожує, тим більше, що важко визначити, які ж, власне, заходи є альтернативними. Але нинішній «фестиваль» сягає корінням саме у радянські часи, які Україна досі не може подолати ані в економіці, ані в історичній пам’яті, ані, найголовніше, у свідомості.

Як трансформувалось ставлення до трагедії в Бабиному Яру?

Історія Бабиного Яру сповнена міфів. Одним з них є поширене уявлення про те, що радянська влада весь час забороняла будь-яку пам’ять про загиблих, а громадськість відчайдушно з нею за цю пам’ять боролася. Як зазвичай буває, така візія є суттєвим спрощенням ситуації.

Бабин Яр: радянські міфи та українська дійсність. Інтерв’ю з істориком Віталієм Нахмановичем

1. Євреї ідуть вулицями Києва до Бабиного Яру 2. Речі розстріляних євреїв у Бабиному Яру 3. Арешт євреїв під час облави 4. Есесівці риються у речах розстріляних євреїв у Бабиному Яру

Насправді інформація про розстріл десятків тисяч євреїв Києва з’явилася у центральних радянських газетах вже восени 1941 року. А на початку 1942 року його було згадано як приклад нацистських злочинів у ноті міністра закордонних справ В’ячеслава Молотова. Новий сплеск зацікавленості у цій темі припав на кінець 1943 року. Одразу після вигнання нацистів з Києва до Бабиного Яру привезли велику групу іноземних журналістів, численні публікації почали з’являтися у радянських газетах.

У березні 1945-го, ще до закінчення війни, було ухвалено рішення про встановлення пам’ятника жертвам Бабиного Яру. Автором проєкту був головний архітектор Києва Олександр Власов. Про масовий розстріл євреїв у Бабиному Яру докладно говорили не лише на міжнародному Нюрнберзькому процесі, а й на відкритому Київському процесі над нацистськими воєнними злочинцями у січні 1946 року.

Така увага не є дивною в контексті того, що під час війни радянське керівництво активно намагалося розігрувати «єврейську карту» у міжнародній політиці. Сталін нічого не зробив для того, аби врятувати підрадянських євреїв від смертельної загрози, яку несло їм нацистське панування. Але він цинічно намагався скористатися тими самими євреями для порятунку власного режиму. Наприкінці серпня 1941 року НКВС організував в Москві мітинг єврейської громадськості, на якому було «висунуто» ідею створення Єврейського антифашистського комітету (ЄАК). Цікаво, що від ідеї до реалізації минуло пів року.

ЄАК було створено лише у лютому 1942-го, після вступу США у Другу світову війну та остаточної перемоги Червоної армії у битві під Москвою. Не виключено, що це було пов’язано з бажанням радянського керівництва залишити відкритою можливість для укладення сепаратного миру з Гітлером. Очевидно, що в такому випадку єврейське питання стало б однією з найбільш дражливих тем у переговорах.

Так чи так, головним завданнями ЄАК було встановлення зв’язків з єврейськими громадами країн антигітлерівської коаліції. Сталін розраховував на вплив «єврейського лобі» у США та Великій Британії, допомоги яких Радянський Союз відчайдушно потребував. Але заради цього ЄАК мав також поширювати інформацію щодо нацистського геноциду євреїв, отже, і про Бабин Яр.

Якщо з боку комуністичної влади ставлення до єврейської трагедії було цілком прагматичним, то самі євреї були щирі як у своєму болю, так і у відданості «соціалістичній батьківщині». Звісно, далеко не всі євреї від самого Жовтневого перевороту були запеклими комуністами. Але два десятиріччя міжвоєнного більшовицького терору та чотири роки нацистського геноциду фізично знищили всіх, хто намагався триматися подалі від «комуністичного раю».

Підрадянські євреї вийшли з пекла «Великої Вітчизняної війни» з однозначним переконанням у тому, що від загибелі їх врятувала лише Червона армія, у складі якої до того ж воювали півмільйона з них. До речі, більше їх було лише у складі американської армії (550 тисяч). Тому вони щиро сподівалися на гідне вшанування пам’яті мільйонів жертв нацистського геноциду (який лише за десять років по тому отримає назву «Голокост»). І коли 29 вересня 1944 року тисячі київських євреїв, які нещодавно повернулися з евакуації чи фронту, прийшли до Бабиного Яру, вони, безумовно, вважали, що їхній вчинок є абсолютно лояльним і відповідає політиці «рідної влади».

Бабин Яр: радянські міфи та українська дійсність. Інтерв’ю з істориком Віталієм Нахмановичем

Віталй Нахманович, історик

Але у «рідної влади» на той час були вже інші політичні розрахунки. Нищівні поразки Червоної армії у 1941 та 1942 роках продемонстрували повну кризу уявної тотальної «відданості радянського народу більшовицькій партії та радянському уряду». Десятиріччя винищення власного населення під приводом «класової боротьби» так не минулися. «Радянський народ» не хотів воювати за злочинну владу. Треба було швидко шукати новий ґрунт для мобілізації населення на захист режиму.

Його знайшли у традиціях російського імперського націоналізму, який прийшов на зміну ідеям революційного пролетарського інтернаціоналізму. Причина була простою: росіяни виявилися єдиним народом, який у більшості сприймав Радянську державу як власну, а не ворожу, розглядаючи її як наступника Російської імперії. Першою зовнішньою ознакою нових тенденцій було введення погонів в армії на початку 1943 року, а апогеєм – знаменитий тост Сталіна «За руський народ!», проголошений на прийомі в Кремлі у травні 1945 року.

У цьому контексті вибудовувалася подальша офіційна історична міфологія «Великої Вітчизняної війни» аж до сьогоднішніх часів. Відповідно до неї саме руський народ виніс на своїх плечах основний тягар війни, а його жертви були найбільшими. Жертви серед представників інших народів де-факто мали «відповідати» їхньому політичному статусу в СРСР. Тобто, після росіян мали йти українці і білоруси («радянські республіки» яких отримали офіційне міжнародне визнання як самостійні члени ООН) і так далі.

Очевидно, що ситуація з євреями абсолютно не вкладалася в цю міфологію. Згідно зі сталінською офіційною версією, СРСР втратив на війні 7 мільйонів осіб. Згідно з хрущовською – 20 мільйонів, у т.ч. 8 мільйонів становили військові, а 12 мільйонів − мирні мешканці (ця цифра трималася до часів Горбачова, який підвищив її до 27 мільйонів). При цьому кількість євреїв, що мешкали на теренах СРСР (у кордонах 1941 року) і були вбиті нацистами, сягала 2,5 мільйонів осіб, тобто 20% мирних жертв «хрущовського» підрахунку та 35% взагалі усіх жертв підрахунку «сталінського». Зрозуміло, що це ламало «красивий» міф, отже, мало бути приховано.

Ховати почали дуже швидко. Наприкінці 1943 року Надзвичайна державна комісія зі встановлення і розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників (такі комісії діяли в усіх містах, областях і республіках) ретельно вивчила і задокументувала обставини масового вбивства київських євреїв.

Однак в офіційному акті комісії, опублікованому у 1944 році, йшлося вже лише про «мирних радянських громадян». Щодо цього було отримано чіткі настанови з Москви. Відповідно, і на пам’ятнику, що мав бути встановлений у Бабиному Яру, мало бути написано «Світлої пам’яті 140 000 громадян м. Києва, звіряче закатованих німецькими окупантами 1941 р.». До речі, досі незрозуміло, звідки взялася цифра у 140 тисяч жертв. В офіційному акті Надзвичайної комісії йдеться про сукупну кількість близько 126 тисяч вбитих, притому, що самі документи, зібрані комісією, не дають підстав говорити більш ніж про 90−100 тисяч, з яких 65−70 тисяч склали євреї.

Але навіть за таких умов пам’ятник був не на часі. Адже можна було не писати слово «євреї», але всі кияни (та й на той час вже весь світ) знали, що таке Бабин Яр і кого там вбили восени 1941 року. Цікаво, але дійсно, протягом усієї повоєнної радянської доби Бабин Яр у суспільній свідомості залишався символом лише Голокосту, хоча вже Надзвичайна комісія встановила та оприлюднила дані про всі категорії жертв (за винятком, звісно, українських націоналістів). Тому не дивно, що проєкт пам’ятника тихо вмер, хоча офіційно стояв у планах до кінця 1950-х років.

Бабин Яр: радянські міфи та українська дійсність. Інтерв’ю з істориком Віталієм Нахмановичем

Забудова Бабиного Яру за радянських часів 1,2. Занедбане Єврейське кладовище і спортивний комплекс «Авангард» на його території, 1960 4. Зведення телевежі на Братському цвинтарі. 1970

До смерті проєкту, як і взагалі до припинення будь-яких згадок про Голокост, призвела також загальна кампанія державного антисемітизму, що мала офіційну назву «боротьби з космополітизмом». Її гучною ознакою стала ліквідація восени 1948 року Єврейського антифашистського комітету як «центру антирадянської пропаганди». За декілька років членів комітету було розстріляно, а євреї поповнили довгий радянський список «ворожих народів». Одним з наклепів було поширення «достовірної інформації» про те, що усі євреї «воювали в Ташкенті». Цікавий приклад абсолютно фрейдистського міфу, адже радянська влада насправді не зробила геть нічого, аби пересічні мирні євреї могли евакуюватися вглиб СРСР. Так чи так, про які жертви серед цих «героїв визволення Ташкенту» могло йтися…

Роботи, які спровокували Куренівську трагедію – це теж спроба знищити пам’ять?

У суспільній свідомості це, безумовно, завжди сприймалося саме так: «Радянська влада намагалася знищити Бабин Яр, а Бабин Яр помстився на людях». Але, не певен, що це цілком відповідає дійсності. Справа в тому, що Бабин Яр і прилеглі кладовища планувалося перетворити на спортивно-паркову зону ще за довоєнним Генеральним планом розвитку Києва. Той самий Власов, який створив проєкт пам’ятника жертвам Бабиного Яру, був розробником нового, вже повоєнного Генплану, яким також передбачалося прокласти через яр і кладовища нові вулиці, а решту території перетворити на парк. Тобто, замив яру, який розпочався 1951 року, був просто реалізацією цих планів.

Бабин Яр: радянські міфи та українська дійсність. Інтерв’ю з істориком Віталієм Нахмановичем

Куренівська катастрофа 1961 року 1.Замив Бабиного Яру 2. Вулиця Фрунзе, залита рідкою масою ґрунту 3. Розчищення вулиці від ґрунту 4. Ділянка Бабиного Яру нижче гідровідвалів після сходу пульпи

Усе це було ознакою набагато страшнішого, як на мене, явища, ніж просто прагнення стерти пам’ять про жертв однієї, хай і жахливої, трагедії. Це було втіленням загальної зневаги до поховань, притаманної комуністичній ідеології, яка відкинула Бога, а разом з ним уявлення про людську душу, її посмертне існування та зв’язок з місцем останнього спокою тіла. Цю зневагу успадкували і ми, адже забудова Бабиного Яру та сусідніх кладовищ продовжується до сьогодні. Причому це стосується не лише комерційних чи господарських, а й меморіальних проєктів, як-от Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр».

Але за той час, що тривав замив Бабиного Яру, в країні настали нові часи. Прийшла хрущовська «відлига». І якщо влада сама не робила жодних кроків для увічнення єврейської трагедії, вона вже не забороняла робити їх громадськості. У 1959 році у «Літературній газеті» з’являється стаття Віктора Некрасова, відомого письменника-фронтовика, лауреата Сталінської премії (що на той час було ознакою високого офіційного статусу) «Чому цього не зроблено (Про пам’ятник загиблим у Бабиному Яру в Києві)». У 1961-му там само з’явилася поема молодого поета Євгена Євтушенка «Бабин Яр», яка починалася словами «Над Бабьим Яром памятников нет…».

З іншого боку, з початку 1960-х років євреї різних міст почали самотужки встановлювати пам’ятники місцевим жертвам Голокосту. На цю активність природно звернуло увагу КДБ. Але велика аналітична записка голови КДБ УРСР Віталія Нікітченка, складена у 1964 році, пропонувала не заборонити, а очолити цей рух, тобто організувати державне вшанування пам’яті мирних жертв нацизму.

Бабин Яр: радянські міфи та українська дійсність. Інтерв’ю з істориком Віталієм Нахмановичем

Архітектурні конкурси проєктів меморіалу в Бабиному Яру, 1965 р.

Відповідно до цього наступного 1965 року, на який припала 20-та річниця перемоги у війні, було оголошено архітектурний конкурс на проєкт пам’ятника жертвам Бабиного Яру. Проте часи вже почали змінюватися, адже у жовтні 1964-го відбувся внутрішній державний переворот, за результатами якого Хрущова було знято з усіх посад, і країну очолив Леонід Брежнєв. Чи саме це далося взнаки, чи радянське керівництво в принципі було неготове сприймати більш людяні символи трагедії, але два етапи конкурсу практичних результатів не дали. Проєкти, визнані найкращими, не відповідали ідеологічним очікуванням владних замовників. Тож справу було відкладено ще на десять років.

Бабин Яр: радянські міфи та українська дійсність. Інтерв’ю з істориком Віталієм Нахмановичем

Архітектурні конкурси 1965 р. Проект меморіалу в Бабиному Яру «Коли руйнується світ» художників Ади Рибачук і Володимира Мельниченка

Але громадськість цього повороту ще не усвідомила. 1966 року виповнювалося 25 років трагедії. У серпні журнал «Юність» починає публікацію документального роману Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр».

Здається, пам’ятати дозволено. На цьому тлі невеличка групка молодих київських євреїв на чолі з Емануїлом (Аміком) Діамантом ініціює проведення пам’ятного мітингу у роковини розстрілів. І якщо на першій акції біля Єврейського цвинтаря 24 вересня, зібралося лише пару десятків осіб, то 29 вересня 1966 року до самого Бабиного Яру потягнулися вже тисячі людей. У спогадах залишилися, насамперед, виступи на цьому стихійному мітингу Віктора Некрасова та Івана Дзюби. Але випадає з уваги той факт, що зібралися на мітинг в абсолютній більшості люди, цілком лояльні до влади, певні, що вони не роблять нічого протизаконного. Дуже швидко вони переконалися у зворотному.

Бабин Яр: радянські міфи та українська дійсність. Інтерв’ю з істориком Віталієм Нахмановичем

Несанкціонований мітинг 24.09.1966. Зйомка Едуарда Тімліна

Відреагувала і влада. За два місяці потому у Бабиному Яру з’явився пам’ятний камінь в ознаку спорудження «пам’ятника радянським людям – жертвам злодіянь фашизму». З того часу тут щороку відбувалося дві церемонії. На першій, офіційній, виступали представники влади та громадськості, у тому числі ті, хто врятувався з Бабиного Яру та Сирецького табору. Там все було «як треба».

Бабин Яр: радянські міфи та українська дійсність. Інтерв’ю з істориком Віталієм Нахмановичем

Несанкціонований мітинг 29.09.1966. Архів Еммануїла Діаманта

Другу, неофіційну, на честь саме єврейських, а не «радянських» жертв, раз у раз намагалися проводити відчайдушні молоді євреї. Їх затримували на підході до яру або заарештовували після чергової акції. Але пам’ять про Голокост для них поряд з гордістю за військові перемоги Ізраїлю стала точкою повернення спочатку до власної культури, а згодом приходу до свідомого сіонізму. Всі вони незабаром залишили СРСР, отже, пам’ять про них майже зникла з суспільної свідомості.

Бабин Яр: радянські міфи та українська дійсність. Інтерв’ю з істориком Віталієм Нахмановичем

1. Несанкціоноване покладання вінків у Бабиному Яру. 1973 2. Вінок загиблим єврейським дітям. 1971 3,4. Несанкціоновані акції біля пам’ятного каменя. 1972 і 1960

А влада дозріла до повноцінного пам’ятника лише у 1976 році. І хоча відкривали його навмисно у серпні, посеред літніх відпусток, до Бабиного Яру зібралося багато людей. Вони були раді навіть такому пам’ятнику – «Радянським громадянам і військовополоненим».

Бабин Яр: радянські міфи та українська дійсність. Інтерв’ю з істориком Віталієм Нахмановичем

1. Макет пам’ятника «Радянським громадянам» у Бабиному Яру 2. Спорудження пам’ятника, 1970-ті 3. Урочисте відкриття пам’ятника 2.07.1976. 4. Архітектор Анатолій Ігнащенко, один з авторів пам’ятника

Так тривало до останніх років існування Радянського Союзу. Лише 1989 року відбувся перший офіційно дозволений пам’ятний мітинг. Три роки поспіль десятки тисяч людей, євреїв, українців, представників інших народів збиралися біля того самого радянського пам’ятника, аби відкрито згадати жертв Голокосту.

Бабин Яр: радянські міфи та українська дійсність. Інтерв’ю з істориком Віталієм Нахмановичем

Вшанування пам’яті за часів Перебудови 1. Поминальна хода до Бабиного Яру. 29.09.1990 3. Траурний мітинг у Бабиному Яру. 29.09.1990 2, 4, 5 Траурний мітинг у Бабиному Яру. 1989

У 1991-му, на 50-ті роковини трагедії, було урочисто відкрито Менору, відбувся знаменний виступ Леоніда Кравчука, на той час ще голови Верховної ради України, у якому він просив вибачення у єврейського народу за участь частини українців у нацистських злочинах.

Бабин Яр: радянські міфи та українська дійсність. Інтерв’ю з істориком Віталієм Нахмановичем

Вшанування пам’яті за часів Перебудови 1. Голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук виступає на мітингу з нагоди відкриття Менори 2. 3. 4. Траурний мітинг пам’яті і покладання квітів

У чому проблеми Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр»?

Проблеми насправді народилися не сьогодні. У той момент, коли зник тиск радянської офіційної ідеології, на поверхню стали виходити приховані до того проблеми суспільної пам’яті.

По-перше, як я вже казав, весь радянський час суспільство прагнуло вшанувати лише пам’ять жертв Голокосту. Але ж, як ми знаємо, у Бабиному Яру поховані й інші жертви нацистів: полонені червоноармійці, українські націоналісти, радянські підпільники, душевнохворі, заручники… Після 1991 року їм всім стали встановлювати окремі пам’ятники, але будь-якої спільної візії пам’яті так досі і не виникло.

Бабин Яр: радянські міфи та українська дійсність. Інтерв’ю з істориком Віталієм Нахмановичем

Доля українських націоналістів 2. Олена Теліга, українська поетеса, зі своїм чоловіком Михайлом. Розстріляні у Бабиному Яру 5. Дмитро Мирон (Орлик), убитий у Києві 1942 р. під час втечі із в’язниці

Бабин Яр: радянські міфи та українська дійсність. Інтерв’ю з істориком Віталієм Нахмановичем

Доля душевнохворих 1. Корпус Київської психіатричної лікарні ім. Павлова. 1930 2. Пацієнти Київської психіатричної лікарні ім. Павлова. 1930

Ба більше, далеко не всі готові примиритися навіть з таким окремим вшануванням. Серед єврейських активістів є багато таких, хто вважає, що Бабин Яр має бути лише єврейським місцем пам’яті. Саме на цьому наголошують й ініціатори проєкту Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» (МЦГБЯ).

Отже, перша проблема пов’язана з неготовністю, невмінням і небажанням представників громадськості домовлятися і об’єднуватися навіть на таких трагічних місцях.

По-друге, якщо за радянських часів держава намагалася придушити будь-який неформальний рух пам’яті, за часів Незалежності держава майже повністю відсторонилася від процесу вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру. Нинішній рік став, здається, апогеєм цього процесу. Раніше усі очільники держави хоча б 29 вересня влаштовували масову меморіальну церемонію, на яку запрошували представників громадськості та політикуму.

Бабин Яр: радянські міфи та українська дійсність. Інтерв’ю з істориком Віталієм Нахмановичем

Офіційні церемонії за часів Незалежності

Але Володимир Зеленський від початку своєї каденції проголосив, що історична пам’ять є одним з тих питань (поруч з мовою та вірою), які лише розбурхують і роз’єднують суспільство. Відповідно, у нас вже третій рік як відсутня будь-яка державна політика пам’яті. Тому президент то одноосібно з’являється біля радянського пам’ятника, то з готовністю виступає почесним статистом на заходах, організованих МЦГБЯ.

Отже, друга проблема пов’язана з неготовністю держави взяти на себе лідерство у розв’язанні болючих питань історичної пам’яті.

По-третє, у нас викривлене розуміння стосунків між громадськістю і державою. Громадянське суспільство у нас чомусь ототожнюється винятково з недержавними організаціями. Але громадянське суспільство – це суспільство, де влада не лише формується народом, а й контролюється громадськістю і знаходиться у постійній співпраці та діалозі з нею. У нас же переважає сприйняття влади, за зразком радянських дисидентів, як чогось абсолютного і апріорі ворожого. Насправді ж це більшовицька ідеологема, метою якої було дискредитувати «владу експлуататорів».

Отже, третя проблема полягає у неготовності значної частини громадських діячів йти на конструктивну співпрацю з державою, навіть за умови збігу концептуальних підходів до принципових проблем історичної пам’яті.

Власне, на цьому тлі і стає можливою поява проєктів на кшталт МЦГБЯ, які експлуатують не лише єврейський біль за жертвами Голокосту, а й притаманні колишнім радянським євреям та нерозділені свого часу сентименти до Радянського Союзу і бажання нарешті виокремити свою трагедію від долі інших народів.

Це шлях в нікуди, адже без пошуку спільних знаменників у минулому ми не зможемо дійти спільної візії майбутнього. Але для цього треба не слухняно приставати на будь-які приватні, тим більше іноземні, пропозиції. Треба шукати консенсусу в українському суспільстві, в основі якого будуть покладені не національні егоїзми, а спільні моральні цінності.

Колажі надані Музеєм історії міста Києва. Більше можна переглянути у Віртуальній виставці.

Джерело — «Суспільне — Медіа».

Tags: , ,