«ЖАХЛИВА ПРОВОКАЦІЯ ОСТАННЬОГО ЦАРСЬКОГО УРЯДУ В РОСІЇ», а не «Дело Бейлиса».
Автор — Марина Мілевська.
Про чесного опера, розвідника від Бога, людину, яка мала честь та гідність — полковника УНР Миколу Олександровича КРАСОВСЬКОГО.
Прізвіще Красовський, я чула ще в дитинстві від бабусі, але я, майже, нічого не запам’ятала.
Когось знала моя родина, з кимось товаришував мій прадід, прабабуся, але… ні, пригадати не можу, вигадувати, домислювати, справа, на мій погляд, страшна, бо ніхто з них вже не зможе «відповісти».
Як і деяки інші прізвища, які вона мені говорила, я не можу пригадати, саме, в якому контексті, прізвище пам’ятаю, а «про що» — ні. Мені інколи здається, що вона говорила зі мною, як «надиктовувала» спогади, але… але…
Але, прізвіще я пам’ятаю та деяки події теж.
І ось вже зараз, читаючи справу свого діда Андрія Адамчика (рідного брата моєї бабусі) в Архіві СБУ, я зустріла прізвище — Красовський. Я одразу пригадала, знайоме прізвище. Про те, що в справі Андрія, говорять про нього, як «людину Красовського», при тому, що говорять як, більшовицьки агенти, так і ті, кого заарештувало ЧК разом з Андрієм, ті хто служив з ними обома, ще в Київській поліції, розшуковому відділку до 1917 року. Як їх удвох заарештовувала контррозвідка німецька, та потім денікінці, що вони були разом в Одесі, це вже зі справи Андрія Адамчик. Мій двоюрідний дід Андрій був на 21 рік молодший за Миколу Красовського.
«Жахлива провокація останнього уряду царської Росії» — саме таку оцінку в листі від 1927 року, Микола Красовський, дав гучній справі, яка сколихнула не тільки Київ, а і майже весь світ, в далекому 1911 році. Микола Красовський, присвятив цій справі, майже все життя, для того, щоб покарати, саме, винних, і як та справа, далекого 1911 року, яка була інспирована російськими чорносотинцями на верхніх щаблях влади, колишньої імперії, та як, в далекому 1911 році, була підхоплена, тут, у нас в Києві, і «союзом русского народа», їх виданням «двуглавий орел», провокувалась руськими чорносотенцями, та як, 100 років потому, методи останніх, залишаються незмінними.
Микола Олександрович Красовський народився в родині Київського священника, мабуть ще і тому, дотримання Законів Божих, та свою совість — він не хотів розмінювати, на «спокійне життя», по принципу «там трохи поступився, там не по совісті, ну…той що». Оце — не про нього.
З 1907 року Микола Красовський починає служити вже в Київський поліції, з початку наглядачем, а потім виконуючим обов’язки начальника розшукового відділку. Він розкрив за невеликий проміжок часу багато резонансних кримінальних злочинів. В книжці «Кримінальний розшук Київа», йому дається така харектеристика —
«Кримінальний світ Києва зазначав, що в особі Красовського вони мають серйозного противника і його слід остерігатися.
Професійні злочинці усіх мастей і забарвлень розуміли, що успішні «розкриття» Красовського пояснюються його високим професіоналізмом і вмінням «працювати» з агентурою з їхнього середовища…».
Проти Красовського, почали на диби підійматись усі разом — і криміналітет Києва, і колеги, які йому, просто, заздрили.
На нього був наклеп, Красовського відсторонили. Між тим, за 6 місяців в Києві, зібралась вже багато не розкритих кримінальних, тому його швиденько повернули на службу.
Микола Красовський започаткував щоденний прийом киян у приміщенні розшукового відділення поліції Києва по вулиці Ярославський, 38, та у себе вдома, на квартирі. До речі, такий порядок, з вказанною приватною адресою, телефоном, та годинами прийому був майже у кожного чиновника в довіднику Києва в ті часи.
В 1910 році, Микола Красовський був змушенний перейти на службу пристава 3-го стану містечка Ходорів Сквирського повіту. Саме з цієї посади в травні 1911 року, за наказом губернатора, його викликали в Київ, для проведення розслідування вбивства 12-ти річного хлопчика Андрія Ющинського.
«Підліток зник ще 12 березня… За вісім днів понівечене, зв’язане і знекровлене тіло хлопчика знайшли у печері поблизу цегельного заводу купця Зайцева на Подолі.
На тілі нарахували 47 колотих ран, завданих великим шилом, включно з 13 ранами на скроні й тім’ї, внаслідок чого він зійшов кров’ю і помер».
Прокуратура спробувала звинуватити прикажчика цегельного заводу, біля якого знайшли тіло хлопчика, київського міщанина єврейського походження Менахема Менделя Бейліса.
Російськи чорносотенці волали про ритуальний характер вбивства. Газета «Двуглавий орел», «попереджала» про страшні вчинки євреїв та, щоб кияни не відпускали дітей навіть на прогулянку. В цьому всьому «хорі», не останню скрипку, грав міністр юстиції Російської імперії на той час. У «русских», були свої резони. Прислали до Київа детективів
з Санкт-Петербургу, а «Киевский клуб русских националистов» видав брошуру «Що таке рітуальні вбивства».
Суспільний резонанс був шалений. На захист Бейліса став громадський комітет, який очолив барон Гінзбург, брати Бродські, та інші. Цей жахливий процес, засудила майже вся українська інтелегентія на чолі з Михайлом Грушевським.
І ось в травні 1911 року, вбивсто, нагадую, було скоєно в березні 1911 р., до справи долучають Миколу Красовського. Він очолив розслідування.
Після перевірки ним, деяких версій, а також враховуючи, його досвід та агентуру, він прийшов до висновку, що Бейліс немає жодного стосунку до вбивства хлопчика. Злочин вчинили лук’янівські бандити на чолі з такою собі торговкою награбованним Віри Чеберяк. Її син товаришував з загиблим хлопчиком, і той, пообіцяв розповісти сусідам, що саме Чеберяк злодійка и переховує у себе вдома награбоване. Це — чистої води — кримінал. А тіло перенесли в інше місце, та зробили численні порізи, щоб вбивство хлопчика виглядало як ритуальне.
Руськи чорносотенці в єдиному пориві з криміналітетом Києва, в одному хорі, валаючи про ритуальний характер вбивства, хотіли спровокувати єврейські погроми. І кожен би з них, в тих розкладах, залишився би у «прибутку».
Квартира злодійки Чеберяк, після єврейських погромів, перетворилась би знов «в кімнату Алладіна», а чорносотенці та їх покровителі в Санкт-Петербурзі отримали б своє.
Двічі Красовський заарештовував Чеберяк. І два рази, під тиском прокурорів, був змушенний її відпустити.
На Миколу Красовського, та всіх хто з ним працював по тій справі, чинився шалений тиск.
«Двуглавий орел» розповсюджував чутки, що Красовського підкупили. Зрештою, Красовського відсторонили від справи, а наприкінці 1911 року звільнили з поліції. Але, прихильники чорносотенців, продовжували свій тиск.
На судовому процесі, який відбувався в Києві восени 1913 року, Микола Красовський, виступав вже як свідок.
Але, і тут на нього був тиск, провокували усіма доступними методами. Обшуки в його квартирі, та багато іншого…
Присяжних на судове слухання отбирали «як треба», з десяти присяжних, п’ятеро були членами «союза русского народа».
В підсумку, Бейліса виправдили, голоси присяжних розділились — шість на шість, та це означало, що Бейліс не винен, його випустили з в’язниці. А ось те, що це був ритуальний характер вбивства, оце, ті присяжні залишили.
Саме це, замість того, щоб засудити звичайну бандитку Чеберяк з її бандою крадіїв, все приписали на ритуальний характер вбивства.
Так мало того, вже 100 років потому, в сучасній Росії, згадуючи про цю справу, присяжних називають «мудрость русского народа». А чеберяк – українською націоналістскою.
Нічого не нагадує…)
Звісно, Микола Красовський, не змирився з таким вироком суду. Він, як ніхто інший знав — що це вбивство — чистий кримінал, він весь час докладав зусиль, їздив навіть в Америку, щоб розпитати сусідку Чеберяк, і домігся того, щоб вона дала свої свічення, завірив їх нотаріально, та сподівався, що судове засідання буде поновленне та буде відкрите нове провадження по цій справі. Все — марно. Суд йому відмовив.
Дізнавшись про поїздку Красовського до Америки, місцевий київський криміналітет разом з руськими чорносотенцями, встановили спостереження за Красовським. І він поїхав з Київа до Конотопу.
Після звістки про повалення саможержавства, повернувся до Києва, Центральна Рада залучила його як досвідченого офіцера, котрий підтримав ідею національної Державності.
Гетьмана він не сприймав, німецька контррозвідка заарештувала його, але згодом, після зречення Гетьманом влади, його відпустили разом з іншими, і Красовського запросили на роботу до Міністерства внутрішніх справ УНР.
Далі цитата — «З урахуванням великого досвіду оперативно-розшукової діяльності військове командування направило Миколи Красовського у розпорядження Розвідочної управи Генштабу Армії УНР і призначило керівником Інформаційного бюро – головного робочого органу військової розвідки та контррозвідки збройних сил республіки.
На цій посаді він багато зробив для налагодження агентурної роботи, розробив низку нормативних документів, закладаючи в них своє бачення цієї специфічної діяльності і наголошуючи на головних особливостях для національних кадрів розвідки і контррозвідки.
Така робота тривала до еміграції українського уряду і військових частин на територію Польщі».
Але, його не полишала думка про поновлення справи Бейліса. Ту — Віру Чеберяк, злодійку та торговку краденим та зброєю, на той час вже розстріляли, був заарештований один з головних вбивць хлопчика, але він відмовився свідчити, бо боявся, що вб’ють свої. Правильно робив, бо вбили.
Микола Красовський розраховував на справедливий суд при новій владі, та щоб зняли оте політичне звинувачення в ритуальному характері вбивства хлопчика. Але, ні, все так і залишилось, на жаль.
Більшовики — червоні бандити, з ними взагалі, все ясно, бандити та злодії, це їхні союзники.
На початку я згадувала лист Миколи Красовського, який він написав в 1927 році, та як назвав він вбивство того хлопчика — «Жахлива провокація останнього царського уряду в Росії».
До речі, я вже казала, що в Києві, не знайшлося жодного прокурора, хто виступив би зі сторони обвинувачення, тому прислали з Санкт-Петербургу, як і впродовж судового процесу змінили голову Київського окружного суду, бо «любителям русского мира» тих часів, він теж здавався ненадійним.
Ось таке було, то «Дело Бейлиса» в Києві в 1911 році, і так воно і переходить за 100 років, устами совьетсько-російських прапагандистів. А з гебістським головним «істориком», так взагалі — жах.
Подальша доля Миколи Красовського, наразі невідома. Хтось пише, що помер в 20-х роках в Каїрі, хто щось інше…
Нема свідчень достаменних. Можу сказати, його фото, в мене в родинному архіві нема, якщо у когось є фото його дружини, чи родини, будь ласка, я надам фото зі свого родинного Архіву, можемо спробувати щось віднайти.
Бо в мене є багато фото, які порізані, закреслини підписи, відрізані частини, обличчя… такі були часи в моєї родини.
Я дякую пану Олександру Скрипнику (я не знайшла його у фейсбуці) вибачте, за написання статті в 2018 році, про Миколу Олександровича Красовського в «Історична Правда», саме спираючись на неї, а також цитати в пості, саме з цієї статті. Фото теж з неї. Інше, зі справи мого двоюрідного діда Андрія Адамчика в Архіві СБУ. Його розстріляло ЧК у вересні 1921 року в Києві…
