Після закінчення війни міська влада наполегливо намагалася позбутися Бабиного Яру. В 1950 р. було вирішено залити його відходами виробництва (рідкою глиною – пульпою) з довколишніх цегляних заводів, продукція котрих призначалася для зведення нових житлових масивів. Передбачалося створити зручне транспортне сполучення між житловими районами Сирець і Куренівка та ліквідувати Бабин Яр. На його території у кращих радянських традиціях мав бути споруджений міський парк культури і відпочинку з обов’язковими атракціонами, стадіонами та ресторанним комплексом.
Яр був перегороджений земляною дамбою для захисту житлових районів від затоплення. Параметри дамби і пропускна здатність дренажної системи не відповідали нормам безпеки, на неодноразові попередження про небезпеку влада не реагувала.
Уранці в понеділок 13 березня 1961 р. унаслідок бурхливого танення снігу, дамба не витримала напору води, і селевий потік висотою до 14 м ринув у бік Куренівки. Рідкою пульпою була залита площа близько 30 га, зруйновано більш ніж 30 будинків, майже повністю знищене трамвайне депо ім. Красіна. Було стерте з лиця землі Кирилівське кладовище, яке розміщувалося в Кирилівському гаю – порослій деревами ділянці Бабиного Яру від його середини до гирла, де розташована зведена в середині XII ст. Кирилівська церква.
Згідно з офіційним повідомленням Урядової комісії з розслідування причин аварії, «в районі аварії загинуло 145 осіб». За оцінками сучасних дослідників Куренівської катастрофи, реальна кількість жертв сягала близько 1,5 тис. осіб. Інформація про катастрофу піддавалася цензурі, її масштаби приховувалися і применшувалися. Багато жертв було поховано на різних кладовищах у Києві та за його межами із зазначенням у документах вигаданих дат і причин смерті, частина тіл так і залишилася незнайденою у товщі затверділої пульпи.
Ця техногенна катастрофа відома як Куренівська трагедія. Кияни говорили про неї: «Бабин Яр мститься».
