Відразу після визволення Києва від нацистів у Бабиному Яру працювала Надзвичайна державна комісія зі встановлення і розслідування злодіянь німецько–фашистських загарбників. Тоді ж було ухвалено постанову «Про спорудження монументального пам’ятника на території Бабиного Яру».
Спорудження пам’ятника планувалося почати вже в 1945 р. За задумом архітектора О. Власова і скульптора Й. Круглова, це мала бути піраміда з чорного граніту із зображенням рельєфу Бабиного Яру. Але невдовзі за вказівкою влади робота над пам’ятником була зупинена: в СРСР почалася антисемітська кампанія «боротьби з космополітизмом», і пам’ять про єврейські жертви стала зайвою.
Події Куренівської трагедії знову змусили говорити про необхідність увічнення пам’яті жертв Бабиного Яру. У 1965 р., напередодні 25–ї річниці початку розстрілів, було оголошено конкурс на проект меморіалу. Саме цей конкурс став каменем спотикання в питанні про пам’ятник у Бабиному Яру.
Свої пропозиції представили чимало відомих архітекторів, зокрема Й. Каракіс, А. Мелецький, А. Рибачук і В. Мельниченко, Б. Лєкарь. Провідною ідеєю їхніх проектів була пам’ять про знищення беззахисного мирного населення, більшість якого становили євреї.
Відбувалося бурхливе обговорення робіт. Обговорення робіт відбувалося бурхливо. Дехто з учасників дискусії вимагав зобразити загиблих військовополонених, а дехто вважав, що сім відрогів яру в проектах А. Мелецького і Й. Каракіса схожі на юдейську менору – герб Ізраїлю. У книзі відгуків конкурсу з’явилися антисемітські висловлювання.
Більшість офіційних осіб схилялися до того, що згадки про загибель цивільного населення, і особливо єврейську тему, з меморіалу треба вилучити. Тому результати конкурсу скасували й оголосили новий конкурс під назвою «Дорога, смерть і відродження життя». Кращим проектом Спілка архітекторів визнала пам’ятник, що зображував фігуру зі знаменом. Цей проект також не затвердили, і меморіал на місці загибелі десятків тисяч киян до 25–х роковин трагедії так і не було встановлено.
Невдовзі між вулицями Дорогожицькою і Мельникова з’явився камінь із написом: «Тут буде споруджено пам’ятник радянським людям – жертвам злочинів фашистів у період тимчасової окупації м. Києва в 1941–1943 рр.». Неподалік від цього каменя влада влаштовувала офіційні мітинги – на противагу жалобним заходам єврейських активістів.
Нарешті 1976 р., до 35–х роковин трагедії, у верхів’ях Бабиного Яру біля вул. Дорогожицької було відкрито пам’ятник за проектом М. Лисенка, А. Ігнащенка та ін. із написом: «Радянським громадянам і військовополоненим солдатам та офіцерам Радянської армії, розстріляним німецькими фашистами у Бабиному Яру». Для реалізації цього проекту було проведене додаткове перепланування ділянки Бабиного Яру, адже пильні радянські чиновники вгледіли в обрисах ярів, які ще збереглися, натяк на юдейську символіку.
Довгий час цей пам’ятник був єдиним нагадуванням про трагедію Бабиного Яру.
Відразу після визволення Києва від нацистів у Бабиному Яру працювала Надзвичайна державна комісія зі встановлення і розслідування злодіянь німецько–фашистських загарбників. Тоді ж було ухвалено постанову «Про спорудження монументального пам’ятника на території Бабиного Яру».
