На захист пам’яті

Меморіальний музей пам’яті жертв Бабиного Яру

Після закінчення Другої світової війни радянська влада намагалася рідше згадувати про жахливу трагедію Бабиного Яру. Як пізніше висловився архітектор А. Ігнащенко, «згідно з панівною тоді у нас ідеологією, всі жертви Бабиного Яру не варті були народної пам’яті: українці – націоналісти, військовополонені – підлі боягузи і зрадники. З приводу євреїв існувала думка: що це за нація, коли, не опираючись фашистам, на перший поклик окупантів прийшла, мов отара овець, у Бабин Яр на розстріл… Про тисячі військовополонених замовчувалося – хіба могли солдати, офіцери, генерали доблесної радянської армії тисячами здаватися в полон?!»

Але і в ті часи були люди, які не давали знищити пам’ять про трагедію. Іще в 1959 р. письменник Віктор Некрасов написав статтю «Чому цього не зроблено? (Про пам’ятник загиблим у Бабиному Яру в Києві)», протестуючи проти планів спорудити там парк і стадіон, «засипати яр глибиною в 30 метрів і на місці найбільшої трагедії веселитися і грати у футбол».

Тема Бабиного Яру залишалася в пам’яті свідків трагедії, з’являлася в музиці, у творах єврейських і українських поетів. Неабияке враження справила написана 1961 р. поема Євгена Євтушенка «Бабин Яр». У 1966 р. у журналі «Юність» надрукували скорочену версію документального роману Анатолія Кузнецова «Бабин Яр». Однак невдовзі Кузнецов утік із СРСР, і примірники журналу з розділами роману були вилучені з усіх бібліотек.

У 25–ту річницю трагедії молоді єврейські активісти Еммануїл Діамант, Гарік Журабович та інші закликали киян вшанувати пам’ять жертв Бабиного Яру. 29 вересня 1966 р. відбувся стихійний мітинг, у якому взяли участь Іван Дзюба, Віктор Некрасов, Рафаїл Нахманович та інші відомі шістдесятники. Віктор Некрасов виголосив згодом відому фразу: «Тут розстріляні люди різних національностей, але лише євреї були вбиті за те, що вони – євреї…»

У наступні роки в річницю початку масових розстрілів у Бабиному Яру збиралися активісти єврейського руху з Києва та інших міст СРСР, люди, чиї рідні загинули тут. Радянська влада жорстко припиняла спроби «несанкціонованої скорботи», називала їх проявом «сіоністської пропаганди». Активістів заарештовували, жалобні вінки і плакати знищували.

Водночас влада почала організовувати офіційні жалобні заходи, на яких нічого не говорилося про різні групи жертв, а згадувалися безликі «радянські громадяни».